Гробниця - Кейт Мосс
Кілька наступних днів плинули тихо та спокійно.
Леоні мала досить вільного часу, щоб обстежити будинок і прилеглу територію. Вона снідала у своїй кімнаті, а потім уранці могла займатися, чим забажає. Часто Леоні не бачила Анатоля й Ізольди аж до обіду. Оскільки погода давала добру нагоду, удень вона гуляла з тіткою поблизу будинку. Ізольда була незмінно уважною, приязною, але водночас дотепною й гострою на язик. Вони грали на фортепіано дуети Рубінштейна — трохи незграбно й радше з веселим ентузіазмом, аніж з управністю, — а вечорами розважалися всілякими хатніми іграми. Леоні читала й малювала будинок з навколишнім ландшафтом, стоячи на невеликому пагорбку біля озерця.
Вона багато думала про дядькову книжку та аркуш із музикою, знайдений у гробниці, але не чіпала їх. А під час прогулянок у парку Леоні навмисно не дозволяла собі вирушати в напрямку тієї зарослої стежини, що привела її до вестготської каплиці.
Ранок 26 вересня, на яке було призначено звану вечерю, видався чистим і сонячним.
Коли Леоні доїдала сніданок, по під’їзній алеї заторохтів перший постачальницький візок з Рен-ле-Бена. З нього зіскочив хлопець і вивантажив дві великі брили льоду. Невдовзі прибув іще один візок, цього разу — з м’ясом, сирами, свіжим молоком і вершками.
У кожній кімнаті будинку — принаймні так здалося Леоні — слуги під наглядом досвідченої економки прибирали, стелили свіжі обруси й покривала та розставляли попільниці й келихи.
О дев’ятій ранку зі своєї кімнати вийшла Ізольда й повела Леоні гуляти в парк. Озброївшись секаторами та вдягнувши товсті гумові калоші, щоб не промочити ноги на вологих стежинах, вони нарізали росяних квітів для настільних букетів.
Повернувшись до будинку об одинадцятій, Леоні з Ізольдою поскладали квіти в чотири пласкі дерев’яні діжечки. У маленькій їдальні біля кухні на них уже чекали філіжанки з паруючою кавою — і Анатоль, який осміхався до них з-за ранкової газети. Він був у прекрасному гуморі.
До середини дня Леоні закінчила виготовляти таблички з іменами гостей згідно з указівками, що дала їй Ізольда. Вона також заручилася тітчиною згодою на те, що сама розкладе ті таблички по місцях, коли стіл буде готовий.
Отак потроху було зроблено все належне для прийому гостей. Після легкого обіду Ізольда заявила про намір піти до себе й кілька годин відпочити. Анатоль теж пішов до своєї кімнати — почитати, як він сказав. Леоні не лишалося нічого іншого, як учинити так само.
У своїй кімнаті вона зиркнула на скриньку, де під клаптиками матерії та нитками покоїлась книга «Таро». Однак попри те, що після її експедиції до каплиці минуло вже кілька днів, Леоні й досі не хотіла знову порушувати спокій своєї душі та поринати в таємниці, що крились у цій книжці. Окрім того, вона добре розуміла, що вдумливого читання сьогодні не вийде через її настрій. А настрій у неї був надто мінливий і вередливий. Вона нетерпляче чекала прийдешнього вечора.
Тому, замість узяти книгу, Леоні зиркнула на підлогу, де лежали її фарби, пензлики й альбом для малювання. Вона підвелась, відчувши приплив любові до своєї матері. І вирішила, що зараз — прекрасна нагода скористатися вільною годиною й намалювати щось на згадку, як подарунок. І цей подарунок вона віддасть матусі, щойно повернеться додому наприкінці жовтня.
Подарунок, що затьмарить материні невтішні спогади дитинства в Домен де ля Кад?
Леоні подзвонила служниці й попросила її принести глечик з водою для фарб і грубу скатертину, щоб накрити стіл. Потім вона дістала палітру й тюбики та почала вичавлювати краплини темно-червоної, охрової, світло-блакитної, жовтої та світло-зеленої фарб, а для обрамлення малюнка — сіро-чорну. З альбому для малювання вона витягла один аркуш цупкого білого паперу.
Леоні посиділа трохи, чекаючи, коли до неї прийде натхнення. Не маючи певного уявлення, що саме буде малювати, вона почала тоненькими чорними штрихами робити ескіз фігури. Водячи пензлем по паперу, дівчина поринула в роздуми про прийдешній вечір, який мав принести багато цікавого й захопливого. Тож малюнок почав набувати конкретних обрисів якось сам по собі, без її участі. Цікаво, чи сподобається мені товариство гостей з Рен-ле-Бена? — подумала Леоні. Усі запрошені зголосилися скористатися гостинністю Ізольди. Леоні вже уявляла собі, як усі будуть захоплюватись нею та казати їй компліменти; вона подумки бачила себе то в блакитній сукні, то в червоній, то в зеленій із крамниці «Ля Самарітен»… Уявляла, як одягне святкові рукавички, добираючи то найбільш підхожий фасон, то найзручнішу довжину… Уявляла, як зробить собі зачіску з прикрашеними перлами гребінцями та срібними шпильками, які вигідно відтінюватимуть її каштанове волосся. Вона також обмірковувала всілякі варіанти з намистами, сережками та браслетами як завершальними аксесуарами до її бездоганної й елегантної зовнішності.
На галявині за вікном довшали тіні, у приємних думках спливав час, і з кожним мазком, що лягав на аркуш паперу, дедалі чіткіше вимальовувався образ, і він починав жити власним життям.
Тільки коли Маріета прийшла прибрати й згодом пішла собі, Леоні змогла як слід оцінити те, що намалювала. Побачене ошелешило її. Аж ніяк не збираючись цього робити, вона намалювала одну з фігур Таро, побачених у каплиці. То була Сила. Єдина розбіжність полягала в тому, що Леоні наділила ту дівчину довгим каштановим волоссям і домашньою сукнею, котра було точнісінькою копію того вбрання, що висіло в її шафі на Рю де Берлін.
Вона поєднала себе з зображенням на карті Таро.
Зі змішаним почуттям, у якому були і гордість за добре виконану роботу, і здивованість через підсвідомий вибір теми малюнка, Леоні піднесла автопортрет до світла. Як правило, усі намальовані нею персонажі виглядали схожими один на одного й мали небагато спільного з тим первісним об’єктом, що його вона збиралася зобразити. Проте цього разу подібність була вельми очевидною.
Сила?
Виходить, саме такою вона себе уявляла? Ні, не такою. Навряд чи. Леоні ще трохи потримала малюнок перед собою, придивляючись до нього, однак, знаючи, що наближається вечір, змушена була поставити портрет за годинник на камінній полиці й викинути думку про нього з голови.
О сьомій до неї постукала Маріета.
— Мадемуазеле? — гукнула вона, зазираючи в прочинені двері. — Мадама Ізольда послала мене, щоб я допомогла вам одягнутися. Ви вже вирішили, що вберете до сьогоднішньої вечері?
Леоні кивнула, наче давно все обміркувала й такого питання перед нею не стояло.
— Зелену сукню з квадратним вирізом. І нижню спідницю з вишитим візерунком.
— Гаразд, мадемуазеле.
Маріета принесла вдяганку
