Гробниця - Кейт Мосс

Її зауваження перервав погрозливий гуркіт грому. Над верхогір’ям клубочилися зловісні хмари. Удалині, у гірських долинах, висів густий туман, схожий на дим великих пожеж. Пролунав іще один удар грому, тепер — значно ближче, й у вікнах затремтіли шибки.

— Ходімо, — сказала Ізольда, беручи Леоні за руку. — Я звелю служниці, щоб вона приготувала тобі гарячу купіль, а потім ми повечеряємо біля каміна у вітальні. Якщо хочеш, можемо в карти-пограти. У безик, в очко — у що забажаєш.

Леоні знову згадала про каплицю та глянула на побілілі від холоду долоні своїх рук. Червоних міток на них не було.

І вона дозволила, нарешті, відвести себе до Жовтої кімнати.

Поки не пролунав дзвоник до вечері, Леоні сиділа на стільчику перед туалетним столиком, задумливо розглядаючи своє відображення в дзеркалі.

Її очі, хоч і ясні, поблискували лихоманковим вогнем. Здавалося, моторошні спогади назавжди закарбувалися на її шкірі, і Леоні побоювалася, що Ізольда й Анатоль це обов’язково помітять.

Леоні вагалася. Їй не хотілося розбурхувати ще не вгамовані нерви, але все-таки вона підвелась і витягла книгу «Таро» зі скриньки.

Налетів порив вітру, і я відчув, що в гробниці я не сам-один, швидко пересвідчився, що вона повниться якимись істотами. То, скоріш за все, були примари. Принаймні нелюди, ні. Усі природні закони було порушено. Мене оточували якісь абстрактні безтілесні об’єкти. Моє «я» та його різновиди, як колишні, так і прийдешні, присутні одночасно й у тому самому місці… Мені здавалося, що вони шугали в повітрі, і тому я завжди відчував їхню постійну, хоча й мінливу присутність… Особливо інтенсивний безперестанний рух відчувався над моєю головою. Він супроводжувався какофонією співів, шепоту та скигління, що змушувала мене пригнутися наче під якимось фізичним тягарем.

Леоні хутко закрила книгу.

Усе в цьому творі чітко збігалося з тим, що їй довелося пережити. Питання було ось у чому: може, слова, прочитані Леоні, так глибоко запали в підсвідомість, що керували її емоціями та вчинками там, у гробниці? Чи все ж таки вона самостійно пережила те, про що написав її дядько? Ще одна здогадка спала їй на думку:

А чи не знає про все це Ізольда?

У тому, що її матір та Ізольда відчували щось тривожне в характері цієї місцини, Леоні не сумнівалась аніскілечки. Кожна з них по-своєму натякала на химерність тутешньої атмосфери, на бентежне відчуття неспокою, хоча слід зазначити, що жодна з них не робили це напрямки й відверто. Леоні склала долоні хатинкою й замислилась. Того вечора, коли вони з Анатолем приїхали до маєтку Домен де ля Кад, у неї теж виникло химерне й тривожне відчуття.

Не припиняючи обмірковувати прочитане й побачене в лісі, дівчина вклала знайдений у каплиці аркуш поміж сторінок книжки, засунула її в схованку й поспішила вниз на вечерю. Тепер, коли страх відступив і вгамувався, у неї з’явилася рішучість продовжувати пошуки. Вона була надзвичайно заінтригована. Леоні мала багато запитань до Ізольди, зокрема — чи знала вона що-небудь про заняття свого чоловіка перед тим, як вийти за нього заміж? Може, вона навіть напише матусі та спитає, чи не траплялися з нею в дитинстві якісь випадки, що викликали тривогу? Ба навіть не знаючи причин і подробиць, Леоні не сумнівалася: то сама тутешня місцевість — і ліс, і озеро, і старезні дерева — породжувала страх і тримала в його полоні всіх місцевих мешканців.

Однак, зачиняючи двері своєї кімнати, Леоні збагнула, що краще не згадувати про свою експедицію, бо їй можуть заборонити ходити до каплиці. Якийсь час її дослідження й мандрівки мусять лишатися таємницею.

На Домен де ля Кад повільно опустилася ніч, принісши з собою передчуття важливих подій і розуміння необхідності вичікувати й придивлятися.

Вечеря минула в приязній атмосфері, яку зрідка намагалися порушити далекі зловісні звуки грому. Про мандрівку Леоні навіть не згадували. Натомість чимало говорилося про Рен-ле-Бен, про підготовку до суботньої вечері, про гостей та пов’язані з цим приємні турботи.

То була приязна, проста, домашня розмова.

Поївши, вони перейшли до вітальні, і їхній настрій змінився. Темрява за стінами здавалася велетенською живою істотою. Коли ж, нарешті, вибухнула буря, усі відчули полегшення. Здавалося, саме небо ревло й трусилося від гніву. Яскраві зигзаги блискавок розпанахували сріблясто-чорні хмари. Грім гуркотів, стукотів, гудів і відскакував рикошетом від валунів та дерев, відгукуючись луною в долинах.

Зненацька вітер ущух на якусь мить, наче збираючись на силі, а потім несподівано щодуху накинувся на будинок, принісши з собою перші краплини дощу, котрий так довго намірявся піти. По вікнах заторохтів град, і мешканцям будинку, що перелякано затихли, здалося, що на нього накотилася лавина води, яка вдарила в будинок, наче гігантська морська хвиля.

Час від часу Леоні здавалося, що вона чує музику. Ті ноти, що лежали між сторінок книги в її спальні, тепер підхопив і висвистував вітер. Вона здригнулася, пригадавши, що саме про це й попереджав її садівник.

Анатоль, Ізольда та Леоні здебільшого намагалися не звертати уваги на буревій, що розлютувався надворі. У каміні палав веселий вогонь, тріскотіли сухі дрова. Горіли всі лампи, і слуги принесли додаткові свічки. Трійко людей улаштувалися якомога зручніше й затишніше, та Леоні все одно боялася, що стіни ось-ось вигнуться й зрушать із місця під шаленим натиском стихії.

Вітер розчахнув незамкнені двері зали, але їх швидко зачинили й замкнули. Леоні чула, як слуги ходять по будинку й перевіряють, щоб усі вікна були затулені віконницями. Існувала небезпека, що тонкі шибки старих віконних рам не витримають і тріснуть, тому всі штори теж було запнуто. На горішніх поверхах чулися кроки й брязкіт цеберок та ковшів, що їх підставляли під ті місця, де, за словами Ізольда, зі стелі капала вода, яка протікала крізь прогалини в черепиці на даху.

Змушені залишатись у вітальні, Анатоль, Ізольда й Леоні сиділи або походжали туди-сюди, розмовляючи. Навіть випили трохи вина. Вони намагалися взятися, наче нічого не було, до звичайних вечірніх справ. Анатоль підкидав у камін дрова й доливав вино в келихи. Ізольда сиділа, поклавши руки на коліна й розминаючи свої довгі бліді пальці. Раз Леоні була відхилила штору й визирнула в чорнильну темряву. Їй було видно обмаль крізь шпарину в нещільно прилеглих стулках віконниць, хіба що силуети дерев, які час від часу поставали в спалахах блискавок. Вони то гнулись додолу, то рвучко підскакували, наче необ’їжджені коні. Старезні дерева, борючись із вітром, скрипіли й тріщали, і