Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Зараз прибудуть.
В його відповіді, в усьому його вигляді Григорій відчував ворожість. Цей молоденький офіцер явно щось запідозрив. Погляд лейтенанта, спочатку стомлений, став тепер колючим і настороженим, стежить за кожним його кроком.
«Любий, дорогий мій хлопчику! А ти дарма, що дуже юний, а молодець! На твоєму місці я поводився б так само! Навіть більше — відібрав би пістолет, а власника його запроторив у якусь буцегарню. Та якби ти знав, що, виявивши зараз пильність, ти можеш зашкодити нашій спільній справі!.. І як здивуєшся ти, коли я попрошу тебе з’єднати мене з Горенком! От тільки чи зумієш потім тримати язика за зубами?»
— Послухайте, лейтенанте, ви комуніст? — почав було Григорій, та в цей час за вікном спалахнуло світло потужних фар, тінь віконної рами пробігла по кімнаті, і долинув вигук вартового:
— Начальник варти! На вихід!
За кілька хвилин прочинились двері і на порозі з’явився невисокий кремезний майор. З-за його плеча на Григорія дивилось знайоме, з кущуватими бровами, усміхнене обличчя Горенка. Він щось прошепотів майору, той зробив знак лейтенанту, і вони вийшли, залишивши Григорія наодинці з полковником.
— Здоров… як тебе, Гонта? Що ж, теж козарлюга непоганий! — Горенко обійняв Григорія. — Загнав ти мене вкрай! Ледве встиг… Марія затрималась через бійку в ресторані, не так давно добігла. Хотів вислати до тебе когось молодшого, та закортіло побачитись. Стільки ж минуло часу! Ну, як ти?
— Товаришу полковник, я мушу негайно їхати! Я тут уже хвилин з п’ятнадцять. Боюсь, моїм головорізам це здасться підозрілим. Марія все розповіла вам про затриманого?
Горенко відразу заквапився:
— Все. Тоді слухай: забирай свого Больмана. Так, мабуть, буде краще. Дізнаємось про його зв’язки — недаремно ж він швендяє в нашу зону! Цей томик Ґете передаси Домантовичу. Знайди спосіб. Справа в тому, що Марія звалилась — певно, грип! — а шифр треба передати негайно. Запам’ятай: балада «Корінфська наречена». Ключ в обкладинці. Себастьяну скажи, щоб його не турбувало зникнення Марії, поясниш, у чому річ, а то зніме галас. Ну, здається, все… Бережи себе! Ага, перекажи ще Домантовичу, що знайшлася його сестра. Він її розшукував… А тепер щасти тобі! Їдь у лікарню і забирай свого Больмана.
Пригашені вогні сплячого міста промайнули востаннє і залишилися позаду — їх поглинула ніч. Знову безкрая стрічка шосе, вихоплені світлом фар придорожні показники та кілометрові стовпи. За спиною — стогін Больмана і посвистування рудого. Тепер це вже бадьорий свист.
— А непогано ми їх ошукали. — Свист урвався. — Признатися, почував себе препогано, особливо там, біля караулки. Ну, думаю, все… А тут ще і вас довго немає. Сидів, наче на голках.
— Розводящого чекав. Він перевіряв пости.
— А хто ці двоє, що приїхали машиною?
— Гаразд і не добрав. Одного лейтенант повів чомусь до складів, другий копирсався в якихось паперах.
Похмурий водій під час цієї розмови двічі покосився на Григорія.
«Чого це він? — подумав Гончаренко. — Щось запідозрив?» Та, перебравши в пам’яті події ночі, відкинув таке припущення.
— Еге ж… — вів своєї рудий, — усе вийшло якнайкраще. А то б не минути Сибіру…
— І запав тобі в тямки цей Сибір! Що ти, сморчок, про нього знаєш? Сибір — це…
Похмурий замовк.
— Що «це»? — не вгавав рудий.
— А так… Тайга, просторінь, привілля для душі…
— Бували там? — запитав Григорій.
— Бував… — зітхнув водій і ще дужче натиснув на акселератор, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Далі їхали мовчки. Зрідка траплялися зустрічні машини, і тоді дощові краплі, що тремтіли на вітровому склі, спалахували, наче дрібні іскорки.
«Ось і скінчилося моє відрядження… — з сумом думав Григорій, дивлячись на набігаючі околиці Берліна. — Якби не ці двоє, було б щось схоже на вихідний день…»
Світло фар упало на великий білий щит з чорними літерами. На ньому чотирма мовами напис: «Ви в’їжджаєте в американський сектор. Носити зброю в неробочий час заборонено. Підкоряйтесь правилам…» Далі Григорій не читав.
Починались будні.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙГолос з небуття
Двері закрилися, наче віко труни. Двоє чоловіків, старший і молодший, у цілковитій розгубленості зупинилися посеред кімнати. Неймовірно моторошною була невідповідність між тим, що сталося, і непорушним спокоєм звичних речей, їх затишком. Як завжди, вбирала очі картата скатертина на овальному столі, м’якими складками, аж до підлоги, спадали такі ж картаті штори, а на широкій тахті, з такими зручними западинками, поруч подушки лежала розгорнута книга.
— Прочини вікно! — сказав старший і важко впав на присунуте до столу крісло. Схопившись руками за бильця, він застиг у неприродно напруженій позі вкрай стомленої людини, неспроможної вже на найменше зусилля, навіть порух, щоб вмоститися зручніше.
— Надворі прохолодно, досить самої кватирки, — заперечив молодший. — А тобі краще лягти і випити чогось гарячого. Хочеш, зігрію кави?
Не чекаючи на відповідь, молодший присів навпочіпки біля буфета, розкрив дверцята і помацав рукою по полицях. Його втуплені в одну точку очі не бачили предметів, яких торкалися пальці, і він здригнувся, мов від укусу, коли відчув дотик металевої поверхні. Синя, з нікельованою кришкою кавниця дивилася на нього очицями білих невигадливих квітів, про щось нагадуючи.
Так, кава… їм обом треба зігрітись… А потім лягти, швидше лягти…