💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Олена
Учора у 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Пригодницькі книги » Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Читаємо онлайн Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
і рушив уперед, прокладаючи шлях двом своїм супутникам.

У залі ще вирувала юрба, і до службового входу легко було пройти непомітно. Та відразу за дверима в коридорі стояв патруль.

— До залу, до залу, — вигукнув котрийсь із солдатів, заступаючи дорогу.

— Ви тут на посту, а ми на службі. Роботи через цю безглузду баталію непочатий край. Навіть музичні інструменти потрощили! Маестро разом з своєю помічницею мусять їх оглянути, — скоромовкою пояснив Іоганн і з заклопотаним виглядом рушив далі. Солдат знизав плечима, проте з дороги відступив.

Завівши старого й молоду жінку до кабінету дирекції, метрдотель попросив почекати, поки він розвідає обстановку.

— Службовий вихід, очевидно, перекрито, та навряд вони знають про існування ще одного — із склепу, де ми зберігаємо продукти. Я не забарюсь…

— Дорогий гер професор, ви сьогодні вчинили чудо. Як той казковий флейтист, що зачарував своєю грою навалу пацюків і вивів їх з міста, яке ті полонили. Благаю вас, вчиніть нове диво: хай швидше розступляться перед нами ці стіни! — Марія намагалась жартом приховати свій неспокій, лихоманку, що її тіпала, та голос її тремтів, на очі набігли сльози. — Якби ви знали, як багато важить це для мене!

Старий музикант заперечливо похитав головою:

— Мабуть, до чуда більше причетні ви, фрау! Коли я побачив, з якого відчайдушною рішучістю молода жінка збирається кинутись в оскаженілу юрбу, мені стало соромно за чоловічу стать… І я вхопився за єдину зброю, якою володію, — за музику. Можливо, це був один з найкращих моїх експромтів. Не знаю… не пам’ятаю, що саме грав. Якщо згодом мелодія спливе в пам’яті, а таке у нас, музик, буває, я присвячу її вам, фрау…

— Марія… Марія Кеніг.

— Кеніг? Королівський титул вам до лиця, фрау! — з церемонною старосвітською чемністю вклонився старий. — Конрад Фогель, — у свою чергу відрекомендувався він. — Як бачите, і моє прізвище до деякої міри символічне, бо свідчить про мою приналежність до великого роду співочих птахів. Природа, правда, не наділила мене голосом, зате обдарувала тонким слухом. І саме він підказує мені — за якусь хвилину ми побачимо Іоганна. Ну, що я вам казав?

Двері, справді, прочинились, метрдотель знаком показав: можна йти, все гаразд.

… Свою мандрівку по нічному Берліну Марія запам’ятала надовго. Це було безнадійне намагання надолужити втрачений час. Виборюючи якісь секунди з прогаяних годин, вона, вийшовши з таксі на Єрузалімштрассе, мало не бігцем долала квартали, перетинала лункі, порожні подвір’я, здиралася на хиткі сходи зруйнованих будинків, сягала в темряву проломів, враховуючи буквально кожен крок, який допоміг би їй швидше дістатися мети.

Коли вона нарешті постукала в заповітні двері, було близько півночі. Кондуктор міської залізниці Франц Хердер, побачивши пізню гостю, вражено скрикнув:

— Що з тобою? Ти ледве на ногах тримаєшся!

— Потім, все потім… — Марія впала на канапу, з відрадою відчувши за собою тверду опору її спинки. — Негайно подзвони Горенку — дуже важлива справа. Збуди Греті, вона мені допоможе.

— Якісь неприємності? — зблід Франц.

— Лише те, що я, мабуть, прийшла надто пізно. Поквапся ж!

Франц пішов, нічого більше не питаючи. Греті, його дружина, злякано округлила очі, торкнувшись Маріїного чола:

— Та ти ж уся палаєш!

— Здається, справді підскочила температура. Але тепер це вже не страшно. Дай звичайного аспірину і чашку гарячого чаю чи просто кип’ятку.

Коли приїхав підполковник Горенко, Марія перебувала в химерному світі, десь на грані між маренням і дійсністю. Перед очима виринали то сцени бійки в ресторані, то довгий склеп з навалою мішків, ящиків, консервних банок, крізь які вона продиралася, а вони все насувалися і насувалися на неї… Вона марно шукала виходу, затиснута високими стінами будинків у глибоких, мов колодязі, подвір’ях, і раптом з дивовижною легкістю злітала вгору, слідом за кличними звуками горна… Захоплююча мить ширяння у височині, і вона падає, падає, зараз розіб’ється об бруківку… Треба за щось схопитись, зробити зусилля, вона знала як, а тепер забула… Обличчя Фогеля, Мері, Ройса, Брукса перемішуються, мов карти в перетасованій колоді, хтось із них має їй відповісти на це питання… Та вони мовчать, щойно виразні образи блякнуть, риси стираються, стають стандартними… Король, валети, дама… Що ж це зі мною? Збери свої розхристані думки, зроби ще одне зусилля. Нумо, згадай, згадай… І раптом ніби спрацьовує заховане у глибині її єства реле: з пітьми виринає обличчя Фреда. Марія схоплюється, сідає на канапі. Чорна хвиля, що накочувалась, туманячи голову, схлинула.

Навіть дивно, що Марія допіру марила. З точністю передає вона повідомлення Шульца, розповідає про причину своєї затримки. І тут голос її зривається. Вона знає — безглузда, непередбачена перепона завадила їй прибути вчасно, проте почуття провини гризе їй серце.

— Можливо, я і завинила. Може, мені пощастило б пробитися до виходу, якби я наважилась на це відразу. Я не злякалась, повірте мені, просто сподівалась, що бійка ось-ось припиниться і, неушкоджена, я швидше дістануся сюди… Тепер я розумію: треба було пробиватися, за всяку ціну пробиватися!

Підполковник Горенко, здавалось, не слухав її виправдань.

— То, кажете, Вернер Больман?. — перепитав він і занотував назване прізвище в блокноті. — Гаразд, перевіримо, що то за птах… Якщо він навіть випурхнув з наших рук… — Підполковник несподівано посміхнувся і рвучко підвівся. — Зараз пришлю лікаря, і відразу спати. Інструкції дістанете завтра. І не вболівайте ви так! Хай собі попурхає на волі. Для нас це, може, й краще!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
У санітарній машині
Відгуки про книгу Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: