Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Вчора надвечір до аптеки зайшла підтоптана старенька і, простягаючи Марії рецепт, стиха промовила:
— Наш спільний друг просить вас завтра о десятій ранку прийти до майстерні, де ви бачились востаннє.
Марія на мить опустила повіки, немов проказала очима: «Так», — і голосно зауважила:
— Сподіваюсь, ці ліки вам допоможуть. Вживати їх треба регулярно, а не тоді, коли. ви відчуєте наближення задухи.
Жінка скрушно похитала головою:
— Мені тридцять п’ять, а ви ж самі бачите… — не закінчивши, вона попрямувала до виходу, згорблена, непевно ступаючи топкими, мов дві жердинки, ногами.
Увесь час по тому Марію переслідувала ця виснажена хворобою постать, викликаючи найболючіші спогади з власного життя.
Другого ранку Марія підвелася з ліжка раніше звичайного і до дев’ятої встигла налагодити справу так, щоб її відсутність не позначилась на роботі.
— Гер Себастьян, я на вас покладаюсь, як і на тебе, Рут. Якщо до мене хтось подзвонить, скажете, що за годину-дві повернуся. Клара має все необхідне, коли чогось не вистачить, ключі у гера Себастьяна.
— Напевне, не вистачить кави. Уявляю, скільки її видудлить містер Брукс, чекаючи на ваш прихід, — блиснула зубами Рут.
— От йому можеш сказати, що я виїхала в справах на цілий день!
Згадане Рут ім’я зіпсувало настрій. Брукс переслідував Марію виявами своєї уваги і мовчазний її опір сприймав як сполохане борсання дикого птаха, що рано чи пізно потрапить у вміло замасковану пастку. «Ти ж знаєш, чим усе скінчиться!» — промовляли його очі навіть тоді, коли він звертався до переслідуваної ним жінки з найшанобливішими словами. Марія зморщилась, немов і зараз відчула той погляд, липкий, мов павутиння, що осідає на обличчі в лісовій гущавині ранньої осінньої пори.
Порив вітру, штовхнувши в груди, змів і цей спогад, і саму думку про Брукса. Марія любила ходити, опираючись пружному струменю повітря, як заповзятий плавець, що долає течію, розтинаючи хвилі дужими помахами рук. До зустрічі з Зеллером лишалась майже година, можна піти кружним шляхом, щоб не притишувати ходи, не збитися з відразу взятого ритму. Після хвороби вона мало бувала на повітрі і тепер впивалася ним, усмоктувала всіма порами тіла, бо вітер не тільки бив у обличчя, плутався в ногах, а й немилосердно тіпав на ній шарф і пальто, прориваючись у рукава, за комір, під усі застібки верхнього одягу. Вперше за багато часу Марія відчула радість буття, не обтяженого спогадами, непевністю свого становища, щоденними тривогами. «Я наче після добрячого душу Шарко», — подумала вона всміхаючись і враз притишила ходу — до майстерні було вже зовсім недалеко. Тепер вона йшла поволі, непомітно озираючи вулицю перед собою, потім повернулася спиною проти вітру, ніби для того, щоб щільніше запнути шарф. Нічого підозрілого! Якби хтось стежив за майстернею, це відразу б упало в око. Власне кажучи, особисто їй нічого й не загрожувало. Кілька днів тому вона віддала в ремонт господарську сумку, тепер іде її забирати. Цілком природна річ. І якби не Зеллер… Вона знала: конспіратор з нього кращий за неї, проте тривога про його безпеку ніколи не полишала її. Дві пари очей все-таки ліпше, ніж одна.
Вивіска над дверима сповіщала: «Петер Мейєр. Ремонт парасольок, сумок, дорожніх речей, шкіряної галантереї». Біля входу тулилася невеличка вітрина з напіврозкритою валізкою, пасками, різних розмірів і фасонів сумками, поверх яких звішувалися застібки-блискавки. Один бік вітрини майже цілком затуляв великий кофр. Крізь проміжки серед цієї навали речей було видно, що Мейєр в майстерні не сам. Літня опасиста жінка раз у раз відкривала й закривала велику чорну парасольку, в чомусь переконуючи майстра. Зачувши дзвінок над дверима, Мейєр скинув на нову відвідувачку очманілий погляд. Його обличчя відразу пояснішало. Поспішно погодившись на всі вимоги прискіпливої замовниці, він швидко її вирядив.
Годинник показував без п’яти десять, та Мейєр не квапився провести Марію в кімнату за майстернею.
— Гельмут просив пробачити. Він звільниться лише за годину. Якась невідкладна справа.
— Справді невідкладна чи…
— Ні, ні, не хвилюйтесь, нічого небезпечного. Якби було так, він би остерігся, відклав зустріч на інший день.
— Звичайно, — погодилась Марія, намагаючись не виказати свого неспокою.
— Може, зачекаєте там? — Мейєр кивнув за прилавок, де за портьєрою ховалися двері до його скромного житла.
— Краще пройдуся.
Марія рушає навмання вздовж вулиці, і вітер тепер не тішить її, а дошкуляє. Зайти хіба на поштамт? Вона абонує там скриньку, про це просив її Фред, він уперто чекає від когось листа, хтось має написати йому на її ім’я. Тепер, коли попереду стоїть певна мета, годинне чекання вже не здається таким тяжким. Звісно ж, з Зеллером нічого не могло статися…
На поштамті, як завжди, велелюдно. Марія купує кілька конвертів і марок, непомітно озирається. Ніхто не звертає на неї уваги; тих поглядів, що ними окидають її деякі чоловіки, можна не брати до уваги, — для молодої вродливої жінки це звична річ.
Марія проходить до іншого залу, де вздовж усіх чотирьох стін ліпляться пронумеровані поштові скриньки. В цьому приміщенні майже порожньо, всього чоловік з десять. Забравши свою кореспонденцію,