Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Сидячи в «санітарці», що мчала по автостраді, Григорій раз у раз скошував погляд на золоті погони в себе на плечах. Нунке радив для більшого престижу зодягнути майорський кітель, та Гончаренко спеціально обрав погони з одним просвітом і чотирма зірочками — погони капітана: в цьому званні він значився в списках офіцерів Радянської Армії. Йому пригадалось зауваження Нунке: «А вам до лиця ця форма!» Тоді він лише невиразно посміхнувся. А тепер…

«Так, пане Нунке, мені до лиця ця форма! Пасують ці бриджі, пасують чоботи, кашкет з червоною зіркою і кітель з капітанськими відзнаками, — думав Григорій, дивлячись, як прямокутні бетонні плити автостради ниряють під радіатор машини. — Багато людей носять тепер цю форму. Хтось прибрався в нову, як-то кажуть, з-під, голочки. На декому вона вже трохи поношена, втратила свій початковий вигляд, на ній, мов на обличчі, з’явилися зморшки, вона стала ніби частиною людини, що її носить. Ще на комусь зовсім обшарпалась чи забруднилась, і він набридає інтендантові, бігає за ним, чекає не дочекається видачі нового обмундирування. Та яка б вона не була: нова чи пошарпана, люди з гордістю носять форму армії-переможниці. І хоч зараз я убрався в неї з наказу Нунке, не його інтересам вона служитиме! І я з радістю зодягнув ці зелені доспіхи, на які з симпатією дивляться друзі й перед якими тремтять недруги. Бо я, Григорій Гончаренко, маю на це право!»

Їхали вже дві години. В санітарній машині, крім Григорія, було ще двоє. Один, похмурий здоровань, схилився над кермом, зосереджено вдивляючись у далину, і не виявляв жодних ознак занепокоєння. Другий, рудий, сухорлявий, верткий, що сидів на бічному сидінні, явно нервував. Особливо це впадало в очі, коли перетинали кордон сектора: він то пересідав з місця на місце, то починав щось насвистувати, щохвилини позираючи у вікно. Водій, якого дратувало це безперервне совання, не витримав і, злегка повернувшись в його бік, сердито кинув:

— Чого крутишся, мов воша на гребінці!

Втім, кордону як такого не було. Маршрут пролягав в об’їзд контрольно-пропускних постів, і лише назви населених пунктів говорили про те, що вони залишили Бізонію і в’їхали у східну зону. На колінах у Григорія лежав планшет з картою. Знаючи пунктуальність Нунке, він ні на крок не ухилявся від обраного маршруту. Адже по закінченні операції кожному з них доведеться писати докладний звіт, і найменше порушення плану, в разі провалу операції, буде для Нунке зручною причіпкою, щоб обрушити на Фреда свою лють.

Зараз вони були кілометрів за сорок від мети своєї подорожі.

— Незабаром приїдемо, — попередив Гончаренко своїх супутників. — Нагадую ще раз: до зброї не вдаватися в жодному разі!

— Навіщо ж нам її видали? — запитав верткий.

— Щоб у декотрих не тряслися жижки.

Верткий ображено замовк, а здоровань глузливо посміхнувся. Помітно було, що вони не дуже полюбляють один одного.

За склом промайнув чорно-жовтий показник, сповіщаючи, що до Грюнхауза залишилося п’ять кілометрів. Ці кілометри були заповнені мовчанням — кожен думав про те, що на них чекає. Григорій, хоч і розумів, як це буде небезпечно, потай усе ж сподівався зустрітися з кимось із своїх, поговорити, потиснути руку, вловити бодай теплу посмішку чи приязний погляд. Водій ще більше спохмурнів, його руки міцно вчепилися в кермо, виказуючи приховане напруження. Верткий знову заметушився. Він то витягав, то ховав брудний носовик, витираючи ним шию й долоні.

— Під’їжджаємо! — сказав він хрипко, лише для того, щоб порушити гнітючу мовчанку.

Звернувши з автостради по відлогому пелюстку з’їзду, машина в’їхала в Грюнхауз. Григорій розгорнув карту міста.

— Їдьте прямо до кірхи, потім повернете праворуч по Бангофштрассе. Це десь там.

Лікарня містилася в довгому, досить непоказному на вигляд будинку, змурованому з червоної цегли. Вікна на двох її поверхах були зафарбовані білим. Над під’їздом, освітлюючи широкі двері, горів яскравий ліхтар. В його відлиску на гребені даху тьмяно вимальовувалася металева штанга з вирізаним з жерсті примхливим гербом міста.

Машина зупинилась у жовтому світлому колі.

— Ось ми й приїхали! — сказав Григорій. — Ви залишайтесь тут і приготуйте ноші, а я піду і дізнаюсь що й до чого. Про всяк випадок мотор не вимикайте!

У приміщенні Григорія відразу огорнув специфічний запах лікарні: дезінфекції, йоду, ліків. У приймальні, куди він потрапив, панелі стін були пофарбовані в світло-блакитний колір, вологий лінолеум на підлозі виблискував чистотою, його, видно, нещодавно помили. Крізь напіввідкриті двері Гончаренко побачив двох санітарів, що несли бачок, з-під закритої кришки якого звисав скривавлений бинт.

— Мені треба побачити чергового лікаря, — звернувся Григорій до молоденької дівчини, яка сиділа біля невеличкого столика і щось записувала в товстий з загнутими куточками зошит.

— Навіщо вам черговий лікар? — запитала вона, не підводячи голови від зошита, і, лише поставивши крапку, звела на Григорія очі. Побачивши перед собою людину у військовому, дівчина відразу пожвавішала і, беручи телефонну трубку, привітно кинула:

— О, звичайно, звичайно, одну хвилинку!

Через деякий час до приймальні зайшов худорлявий чоловік у білому халаті.

— Доброго вечора, товаришу капітан! Пробачте, що примусив вас чекати, — останнім часом багато роботи. Грип!

— Доброго здоров’я! — Григорій потиснув лікареві руку. — Я приїхав з приводу пораненого, Ганса Ріхтера.

— Так, так… ходімте… Будь ласка, сюди, на другий поверх, — показав він на сходи. — Додав він нам клопоту, — бідкався лікар. — Коли лейтенант приставив до нього вартового, довелося звільнити для затриманого підсобку, де ми тримали інвентар, а начиння скласти просто в коридорі.

Справді, в кінці коридору, біля вікна, навалом лежало медичне обладнання. Тут-таки, поруч, стояв вартовий. Складалося таке враження, нібито він охороняє це обладнання.

«Вартовий? — занепокоївся Григорій. — Нунке ж казав,