Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Невеличка постать за сусіднім столиком ворухнулась. Сухенький старий із зморшкуватим обличчям і високим чолом, увінчаним гривою сивого волосся, іронічно-сумно посміхнувшись, торкнувся руки молодої жінки:
— Стривайте, дитино! Здається, я знайшов спосіб…
Мабуть, тільки Марія помітила, як спокійно і впевнено маленька постать старого попрямувала до естради. Напівдорозі він озирнувся, і лише тоді Марія згадала, що десь його бачила, здається, він диригував на якомусь концерті.
— Вони його вб’ють! — із жахом скрикнула Марія, закам’янівши біля стіни.
Та старий уже ступив на естраду. До смішного маленький і беззахисний, він неквапливо попрямував до полишених біля пюпітрів інструментів, узяв до рук звичайний горн і, закинувши голову трохи назад, підніс його до рота. Лункий, чистий і кличний звук прокотився потоком кришталевої води. Він лунав над гамором, заглушував лайку, тужно рвався на простір, до ясного неба, докоряв, вимагав, бринів таким самозабуттям радості, що люди раптом отямились. Ні в кого не піднялася рука жбурнути пляшкою в старого. І він уже не здавався маленьким, його постать не виглядала смішною. Вона ніби збільшувалась на очах, ширшала в плечах.
Скориставшись з загального заціпеніння, Марія попрямувала до вестибюля. Ніхто її не торкнув і пальцем, ніхто її навіть не помітив. Погляди всіх були звернені на естраду.
Переляканий гардеробник подав Марії пальто. Руки його тремтіли, одне віко сіпав нервовий тік.
— Майн гот… майн гот… майн гот… — повторював він монотонно, сам, певно, не чуючи, що вимовляє.
«Таксі миттю домчить мене до Єразулімерштрассе. Там кордон між секторами настільки покручений, що в кількох місцях перетинає вулицю. Звісно, я можу його легко перейти. Але що менше мене бачитимуть у східному секторі, то краще. Котра година? Ненько рідна, вже близько десятої! Надія тільки на те, що й Фред зволікатиме від’їзд… Таксі… тільки б знайти машину!»
Ледве стримуючи себе, щоб не побігти з приміщення прожогом, Марія попрямувала до вихідних дверей. І вони раптом перед нею розчинилися, але не для того, щоб пропустити, — у прочинені двері ринули військові.
— Пробачте, фрау, але я маю наказ нікого не випускати з приміщення. Прошу повернутися до залу! — Недбало козирнувши, офіцер наказав солдатам перекрити всі виходи з ресторану.
? Гер офіцер, невже ви гадаєте, що і я брала участь у бійці? — якомога безтурботніше посміхнулась Марія і метнула в офіцера кокетливий погляд.
? Мені дуже шкода, фрау, але ми повинні допитати не тільки винних, а й свідків. Наказ є наказ, нічого не вдієш.
— Благаю вас, гер офіцер! У мене хвора дитина…
— Сподіваюсь, не така вже хвора, якщо її мати опинилась у ресторані.
? Я не застала нашого постійного лікаря вдома… Мені сказали, що він тут… Бачите, я в пальті… я прийшла лише для того, щоб попросити його ще раз оглянути хлопчика… Благаю вас, гер офіцер!
— Фрау, ви мене затримуєте! А разом і себе. Обіцяю опитати вас у числі перших свідків — це єдине, чим я можу вам прислужитися. Прошу, фрау, пройдіть, не примушуйте мене вдаватись до сили!
Ледве пересуваючи ноги, Марія повернулась у зал.
— Хотіли залишити нас потай? — у голосі Брукса вчувалися ревниві, власницькі нотки.
— У мене пропасниця, я змерзла. Ви ж не додумались принести мені пальто!.. Сказати тільки… серед такого зборища молодих, дужих чоловіків знайшовся єдиний справжній мужчина! І хто? Немічний старий музика! — Марія впала на стілець і ущипливо додала: — Тепер, коли вам ніщо не загрожує, чи можете ви бодай домогтися того, щоб нас швидше відпустили?
— Обережніше, фрау! Я не настільки джентльмен, щоб подарувати такий закид навіть гарній жінці!
Марія стиснула пальцями скроні:
— Хворій жінці, містер Брукс!
— Пробачте! Але ви теж були несправедливі: я дбав тільки про вас, боявся залишити вас саму… Піду спробую щось зробити.
Мері вже встигла причепуритися і, поливаючи серветку водою, прикладала чоловікові до ока компреси. Марія стежила за її рухами, аби тільки не дивитися в зал. Він дзижчав, мов розворушений вулик. До порядку було дуже далеко, а до опитування свідків і поготів. Солдати, що прибули, марно намагалися звільнити середину приміщення і вишикувати військових уздовж однієї стіни, а всіх німців — уздовж іншої.
До сусіднього столика підійшов метрдотель, шанобливо вклонився старому музиці, щось стиха сказав йому. Той хитнув головою і підвівся.
— Ваш футляр, гер професор! — нагадав метрдотель.
— Дуже вдячний, Йоганн! Мало не забув. А тут же найбільший мій скарб…
Марія рвонулася з місця:
— Гер професор, дозвольте, футляр з нотами понесу я! — Рішення визріло миттю, Марія навіть не встигла дати собі ради, чи правильно вона діє, якийсь імпульс штовхнув її вперед.
— Красно дякую! — без тіні подиву старий музикант передав ноти незнайомій жінці. Він давно спостерігав за нею, помітив її неспокій, нетерпляче прагнення вирватися з пастки, куди так несподівано всі вони потрапили. Коли вона звелася з явним наміром пробитися до дверей, він злякався, можливо, це й допомогло йому подолати власний страх, коли прямував до естради.
— Я скажу, що ви наш диригент, а фрау… фрау ваша акомпаніаторка, якщо нас спробують не випустити, — попередив метрдотель
