Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Правильно! Ви — найрозумніший чоловік з усіх, які приходили сюди, ще ніхто не впізнав так швидко морського змія й горилу. Ви можете здобути найвищий академічний ступінь!

Гордощі за себе після цих її слів справили на мене враження, як і переперчені, з надміром цибулі й часнику страви сеньйори Еулалії. Геніальна сестра Еулалії показала на стіл біля дверей і промовила:

— Я царюю у своєму будинку, хоча й не опускаюся до того, щоби вдаватися у грошові тонкощі ведення господарства. Ось там лежать перо, чорнило і книга. Впишіть своє ім’я туди.

Я зробив, як вона звеліла, але спершу запитав:

— Чи можу я вписати також моїх друзів?

— Хіба ви не один?

— Ні.

— А хто ваші друзі?

— Зі мною мій чорний слуга на ім’я Боб.

— Звичайно! Як же я сама не подумала, що людина, яка з першого погляду впізнає морського змія, не може подорожувати без лакея! Однак слуг зазвичай не вписують в книгу постояльців.

— Зі мною ще Віннету, вождь апачів.

Вона подивилася на мене здивовано.

— Той самий знаменитий Віннету?

— Той самий.

— Я мушу побачити його. Ви неодмінно познайомите нас. Записуйте його у книгу!

— Ще один вестмен на ім’я Священне Вухо…

— Той, кого називають приборкувачем індіанців? — перебила вона мене.

— Саме він, донно Ельвіро.

— Вписуйте і його. Я бачу, ви подорожуєте в чудовому товаристві.

— З нами ще містер Бернард Маршалл, ювелір із Луїсвілла, штат Кентуккі.

Донна Ельвіра мало не зірвалася з місця.

— Та невже ж таки? Ювелір Маршалл із Кентуккі?

— Його брат на ім’я Аллан мав щастя зупинятися у вашому готелі місяців два тому.

— Тож я правильно подумала! Записуйте і його негайно, сеньйоре! Звичайно, розкішних апартаментів у нас немає, але ви отримаєте найкращі кімнати і, сподіваюся, будете задоволені. Сьогодні запрошу вас усіх на вечерю до себе в салон!

— Дякую вам, донно Ельвіро. Запевняю, що дуже тішуся тим, як тепло ви нас зустріли. Свої подорожні нотатки я друкую в газетах, і можете не сумніватися, що всі читачі дізнаються, яке чудове місце — готель «Вальядолід».

— Буду вам дуже вдячна, хоча й не уявляю вас за письмовим столом. Якщо маєте ще якесь бажання, скажіть мені, і я намагатимуся виконати його.

— Спасибі, донно Ельвіро, я не маю більше прохань. Але дозвольте поставити вам кілька запитань.

— Питайте, — погодилася вона.

— Аллан Маршалл уже поїхав?

— Так, майже два місяці тому.

— А куди?

— На копальні в околицях Сакраменто.

— Він вам писав звідти?

— Тільки один раз. Повідомив, куди надсилати листи, які прийдуть на його ім’я.

— Ви ще пам’ятаєте адресу?

— Звичайно. Він дав адресу мого знайомого, містера Гофлі з Єллов-Вотер-Ґраунд. Він возить золотошукачам усе потрібне.

— Алланові приходили листи після його від’їзду?

— Кілька, і я відсилала їх йому при першій же нагоді. А зовсім нещодавно до мене зазирнули його знайомі, з якими він веде торговельні справи. Вони хотіли поговорити з ним, і я пояснила їм, де шукати містера Маршалла.

— Коли виїхали ці двоє знайомих?

— Стривайте… Тільки вчора вранці.

— Один з них молодий, а другий — трохи старший, але зовні вони дуже схожі між собою?

— Так, здається, батько і син. Мені рекомендувала їх моя сестра.

Я кивнув і сказав:

— Ви маєте на увазі донну Еулалію з ранчо дона Фернандо де Венанґо?

— Ви з ними знайомі?

— Ми мали честь відвідати їх. Однак я не зважився просити вашу сестру рекомендувати нас вам, донно Ельвіро.

— Як це неймовірно! Розкажіть же мені все щонайдетальніше!

Я розповів їй історію нашого знайомства з донною Еулалією, проте все ж дозволив собі пропустити деякі деталі. Господиня уважно вислухала мене, а коли я закінчив, сказала:

— Дякую вам, сеньйоре. Маю зізнатися, що ви — перший німець, який уміє поводитися у присутності іспанської донни. Буду рада бачити вас і ваших товаришів увечері. Я заздалегідь повідомлю вас про час вечері. До побачення.

Я зігнувся в шанобливому поклоні, який міг видатися кумедним, зважаючи на мій вигляд, і вийшов за портьєру. Коли я повернувся в зал, слуги позирали на мене значно ввічливіше, ніж доти, а Ґусті Еберсбах тут же підбігла:

— Сусіде, вам таки щастить, бо ви зуміли зачарувати господиню. Ще ніхто не затримувався в неї більш ніж п’ять хвилин. Напевно, ви їй дуже сподобалися!

— Навпаки, — посміхнувся я, — донна Ельвіра дозволила мені залишитися тільки за умови, що я виправлюся, і заявила, що я схожий на ведмедя.

— Тут вона трохи має рацію. Ходімо до мене в кімнату, я дам вам бритву і ножиці. Вам справді треба трохи причепуритися.

— Це зайве, Ґусті, — заперечив я. — Нам зараз дадуть кімнати.

— Не вірте, сусіде. Гостей влаштовують у кімнати тільки після восьмої години і ні на секунду раніше, саме тоді мені дають розпорядження, кого й куди селити.

— Ми маємо отримати найкращі кімнати, сказала донна. Де це?

— Під самим дахом. Там найсвіжіше повітря.

Раптом пролунав гучний дзвінок.

— Це вона кличе мене, сусіде. Я мушу бігти, бо якщо вона дзвонить у такий незвичний час, то щось серйозне.