Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

шкіри. Розкішно вбраний мексиканець сидить поруч зі скромно одягненим німцем. Флегматичний англієць розмовляє з темпераментним французом. Темношкірий індус скаржиться на життя бідному польському євреєві. Денді прогулюється поряд із неохайним вестменом. Тірольський торговець щось випитує в зарослого бородою золотошукача. Тут бувають монголи з азіатських пустель, перси з Малої Азії, індуси з берегів Гангу і китайці з берегів Янцзи.

Сини Піднебесної, тобто китайці, і становлять більшість іноземців у місті. Всі вони схожі між собою: з маленькими носами, косими очима, випнутими вилицями й однаковим жовтим кольором шкіри. У них один і той самий вираз обличчя, який можна було б назвати відсутністю виразу на тих лицях, якби всі вони не виражали одне і те ж — запопадливість. Старанні і працьовиті китайці беруться до роботи, яка вимагає великого терпіння і надзвичайної спритності. Вони чудові різьбярі по дереву, слоновій кістці, каменю і неперевершені ювеліри. Вони шиють, тчуть, малюють і плетуть витончені речі, на які завжди знайдеться покупець.

Слід додати, що вони дуже скромні та невибагливі й задовольняються наймізернішим прибутком. Спочатку можуть загнути дуже високу ціну, але зараз же готові знизити удвічі, а то й утричі. Цим користуються і платять їм зовсім небагато. На будівництві китайці отримують мало не в десять разів менше за білих робітників, але й ці нікчемні заробітки суттєво вищі за те, що вони мали в себе на батьківщині. А оскільки вони ощадливі, то живуть, принаймні на перший погляд, нітрохи не гірше за інших. Китайці захопили в місті всі дрібні ремісничі майстерні, і майже всюди можна побачити китаянок: служниць або покоївок.

Але не тільки китайці такі активні в цьому місті. Всі його мешканці прагнуть заробити якомога більше. Час — це гроші, кажуть вони, і той, хто затримує іншого, втрачає й сам, тож слід дати дорогу іншому, щоб він, своєю чергою, не затримував тебе. Дотримуючись цього золотого правила, всі крутяться, бігають, роблять свої справи, але без метушні, крику та лайки.

Так живуть люди в будинках і в палацах, і так само тече життя на площах, вулицях і в конторах. Бліда худенька американка, гордовита чорноока іспанка, огрядна світловолоса німкеня, елегантна француженка, чорношкірі кухарки і служниці-китаянки діловито снують по місту. Банкір у фраку і в циліндрі тримає в одній руці копчений свинячий окіст, а в другій — кошик з овочами. Ранчеро тягне на спині сітку з десятком великих рибин, які він придбав для сімейного свята. Офіцер воює з півнем, що намагається вирватися й утекти. Протестантський пастор загорнув у полу сюртука пару великих омарів. Усі ці люди спритно обходять один одного, ніхто нікому не заважає.

Ми без перешкод в’їхали в столицю «золотого» краю й відшукали на Саттер-стріт готель із вивіскою «Вальядолід». Це був типовий для Каліфорнії готель — довга вузька двоповерхова дерев’яна будівля. У Європі такий вигляд мають будки з пивом, які споруджують на центральних площах міст до святкових днів.

Ми передали своїх коней служникові, який відразу відвів їх до стайні, і пройшли в зал, де було так багато відвідувачів, що нам ледве вдалося відшукати вільний стіл. Ми зробили замовлення, офіціант поставив перед нами кухлі з пивом та їжу і збирався вже піти, але я затримав його.

— Сеньйор Енріке Ґонсалес удома?

— Удома. Ви хочете бачити його?

— Так.

Через деякий час до нашого столу наблизився високий насуплений іспанець і назвався сеньйором Енріке.

— Я хотів би дізнатися, чи проживає у вашому готелі сеньйор на ім’я Аллан Маршалл, — звернувся я до нього.

— На жаль, не можу сказати. Я не цікавлюся іменами пожильців. Реєстрацію веде моя дружина.

— Чи можу я поговорити з сеньйорою?

— Не знаю, треба запитати дівчат, — відрізав він, а потім повернувся й пішов геть.

Ґорґонія, шаман апачів-мескалеро, зі шкурою ведмедя. Нью-Мексико, прибл. 1886 рік. Фото А. Френка Рандала з Гантінґтонської публічної бібліотеки.

Здається, його стосунки з дружиною були схожими на те, що ми бачили на ранчо між Фернандо де Венанґо і донною Еулалією, сестрою тутешньої господині. Тож я підвівся й рушив на пошуки, а точніше — на апетитний запах печені. Назустріч мені вибігла худенька чорнява дівчина з тарілкою в руках. Я загородив їй дорогу й запитав:

— Сеньйора на кухні, дитино?

— Осел! — розлючено кинула вона через плече французькою і вправно ухилилася від моїх рук.

«Ого!» — подумав я, здивовано проводжаючи її поглядом. Далі я зустрів ще одну дівчину в накрохмаленому фартусі.

— Мадемуазель, — звернувся я до неї якомога ввічливіше, — я хотів би бачити сеньйору.

— Я вам не мадемуазель! — обірвала вона мене й зникла між столиків.

Отже, я знову помилився. Мабуть, це була англійка або американка. Я подумав, що таким чином, перебираючи національність за національністю, я й до вечора не знайду сеньйори. Я стояв посеред залу, розгублено озирався по боках, а потім помітив дівчину, обличчя якої здалося мені знайомим. Її риси нагадали мені дитинство, рідне містечко, і я, сам не знаю чому, попрямував до неї, гарячково міркуючи, де ж я міг її вже бачити. Але не встиг я підійти ближче, як вона сама сплеснула руками, кидаючись до мене:

— Це ви, Карле? Ми ж були сусідами, а тепер вас не впізнати! З такою бородою!

— Господи! Ґусті! Невже це ви? Ґусті Еберсбах! Я теж вас ледь упізнав! Така доросла! Як ви потрапили з Німеччини до Каліфорнії?

— Мама померла незабаром після вашого від’їзду. Справи у батька йшли погано, і він піддався на вмовляння вербувальника, зібрав речі й переїхав сюди. Але й тут надії на заробітки не виправдалися, і він разом з моїми братами вирушив на копальні, кажуть, там, якщо напасти на жилу, можна швидко розбагатіти. А мене вони залишили тут. Я служу в готелі, дах над головою є, і на хліб грошей