Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Але він захлинувся і, прискаючи, виплюнув алкоголь, поплямивши свій мундир. Всі присутні засміялись, а франт зашарівся від сорому.

— Джонні, принеси мені, будь ласка, зараз же якусь шматинку і воду, щоб я міг почистити мундир. Адже це генеральський мундир.

— Мій брат носить генеральську уніформу! — глузливо вигукнув канадець. — Хто ж її дав тобі? Ти, певно, виявив неабияку courage[16], і Великий Батько у Вашінгтоні нагородив тебе нею?

— Не нагородив! — розгнівався франт, якого Токай-іхто тепер остаточно впізнав. Це був Татокано, недоумкуватий бігун Ведмежого братства. — За сто бобрових шкурок я купив собі цю уніформу, — сказав він, — і навіть за них вони не хотіли мені її віддавати!

— О, Великий Батько продав цю генеральську уніформу моєму маленькому червоношкірому братові… і так дорого?

— Ой, сміхота, генеральська уніформа! — закричав один із звільнених раурайтерів, молодий хлопець із скаліченим носом. — Мій любий, знаєш, хто ти такий? Музикант, а не генерал! Хто ж це тебе так обдурив?

Губи франта затремтіли.

— Ти нічого не тямиш, — забелькотів він, одчайдушно намагаючись дати відсіч, хоча в його свідомість вже закрався невиразний сумнів і підказав йому, що курносий Пітт, певне, має рацію. — Це уніформа з Вашінгтона, і належала вона генералові з тридцять першого кавалерійського полку. У мене є документ!

Розлігся загальний регіт.

— Документ?! Покажи-но його!

Франт мало не плакав від люті.

— Ось! — Він витяг маленький папірець.

— Дай-но сюди! Це справді цікаво! — вигукнув канадець.

— Ні, не дам нікому. Білі чоловіки можуть прочитати його тільки з моїх рук. — Хвалько розправив документ на столі і знову підніс його вгору. — Тут написано…

— «31 січня 1876 року!» — загорлав Пітт. — І далі: «Хто високо літає, той низько сідає!» Це чудовий листочок з календаря!

— О, — важко зітхнув отетерілий франт.

Канадець поплескав його по плечі:

— Так, мій юний брате, це правда. Ти не можеш поскаржитись, що тебе обдурили. Усе це чистісінька правда!

— Але…

— Що там «але», — реготав Джонні так, що його гладке черево аж двигтіло, — ніяких «але»! Все чистісінька правда! Ти високо залетів і був зарозумілий? Авжеж, щойно опірений півнику! Ти дав маху? Авжеж, і сидиш тепер тут, наче мокра курка. Тебе обдурили? Ні. Отже, папірець каже правду. Хіба не так?

Франт приголомшений сидів на табуреті і хитав головою. Він не знав, що заперечити на такі логічні докази. Джонні підсунув зажуреному хлопцеві повний келих.

— Випий-но! Відразу полегшає! — проказав він з батьківською поблажливістю.

Знову перекинули по чарці.

— Так, так, — закінчив Джонні розмову про генеральську уніформу, — от які люди бувають. Ти заплатив сто бобрових шкурок, бо хотів бути тим, ким ти не є насправді, мій сину. А втім, нещодавно і в мене був один такий божевільний в окулярах і пропонував мені мало не стільки ж і дарів за справжню куртку вождя! Аби тільки вона була справжньою, і навіть без усяких там перлин, а лише з гарно старовинною вишивкою… Отака, як на тобі, Гаррі! — нирнувся хазяїн до Токай-іхто.

— Але ж ця куртка досить-таки брудна, — сказав франт.

— І до того ж не продається, — зауважив Токай-іхто іронічною посмішкою.

— Шкода, — промовив Джонні, — тому ці речі і ціняться так високо, що дуже рідко продаються. Може, ти ще подумаєш? Можу тобі дати за неї п'ятдесят доларів.

Кривавий Томагавк схилився над столом. Хміль ударив йому в голову, і думки його обважніли.

— Нам треба ж нарешті з'ясувати, що робити з Токай-іхто! — пробуркотів він похмуро до Шонки.

Шонка встав.

— Так. Спочатку ми повинні довідатись, чи має Токай-іхто ще якусь зброю, крім ножа!

— Ні, — сказав Шеф де Лю.

— Тебе не питають, Тобіасе! — гостро відрубав Шонка.

— Татокано! — гукнув він услід за цим. — Обшукай Гаррі! Гаррі, встань! І руки вгору! — наказав Шонка і вийняв револьвер.

Знову в кімнаті запала мертва тиша. Шеф де Лю глипнув на Токай-іхто, але той поглядом дав йому зрозуміти, що він не повинен втручатись.

Не поспішаючи вождь підвівся.

— Я розумію, що ви мене боїтесь, — сказав він і став просто перед револьвером Шонки. Він скинув брудну, оздоблену багатим вишиванням куртку, і всі побачили його виснажене тіло з глибокими рубцями на грудях.

— Дивіться… при мені немає нічого, крім ножа.

Франт, якого Токай-іхто, здавалось, зовсім не помічав, обмацав пояс дакоти.

Шонка засунув револьвер назад.

— Червоний Лис вирішить, чи ти маєш право носити ніж, — звернувся він до Токай-іхто.

Токай-іхто знову надягнув куртку. Він був блідий і здригався від кашлю, не маючи більше сили стримувати його.

— Шонка, — сказав він, коли знову зміг говорити, — ти розповідав Кривавому Томагавкові про збори ради Ведмежого братства, що ухвалили зруйнувати мій намет і більш мене не приймати. Я маю право дізнатись, на якій підставі збори прийняли таке рішення.

— Так, — промовив Шонка глузливо. — Ти маєш це право, і я відповім тобі. Ти син Маттотаупи.

— Так. Це знають всі дакоти…

— Маттотаупа за келихом чарівної води зламав присягу і видав таємницю золота наших гір. Він винний у тому, що до нас прийшли білі люди і забрали наші мисливські угіддя. Правду говорить мій язик?

Молодий вождь мовчав.

— Кажи! — звелів Шонка. — Чи мужність вже зрадили тебе?

Токай-іхто зміряв свого ворога довгим поглядом.