Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Тут і махнув князь-велет рукою. «Хвалько ти, — каже. — Чи, може, ти й не козак, а жид який або ляшеня недобите?» Розлютився Батько Дажбог не на жарт. «Хто не вірить, — каже, — що я козак, то нехай на герць зо мною стане — хоч кому голову з пліч знесу»! Засміявся велет. «Он, — каже, — кицька моя шастає поміж двірнею… як піднімеш її, то хоч кого викликай на герць!» Ухопив Батько Троян ту кицьку, хоче од землі одірвати — а дзуськи! Нявчить вона, мов навіжена, а з місця аніруш. Моцувався Господь, моцувався та насилу одну лапу її од землі одірвав. «Облиш, — каже велет. — Бачу, хирляк ти, що й балакати немає чого…» А Дажбог розлютився од тих річей, аж блискавиці з очей скачуть. «Нехай і хирляк я, — каже, — та не побоюся з вами, велетами, силою помірятися! Ану ж бо виходьте, хто найдужчий!»

Подумав князь велетів і каже: «Що ж, востаннє дамо тобі нагоду свою силу козацьку показати… Є он у мене бабця — стара вона вже, аж порохно сиплеться, та ще човпе помалу! Спробуй із нею». От виходить із-за престолу стара-стара баба, така вже ж кощава та гидомирна, що тільки плюнь та розітри. Не встиг Батько Троян оком кліпнути, як згребла вона його своїми ручиськами і так стиснула, що йому й дух забило. Гне та ламає Господа тая бабера, аж йому очі під лоба заходять та ребра тріщать. Отак моцуються вони, моцуються — ні він її, ні вона його не подужає! А в залі тихо-тихо зробилося, що чутно як голка впаде, — вся двірня замовкла ошелешено і навіть князь очі вирячив од подиву. Коли ж звинулася баба, підставила ногу — і похитнувся Батько Троян.

Ляснув князь у долоні та й каже: «Доста!» А сам од подиву й отямитися не може. «Тепер бачиш ти, що не можна тобі бути поміж нами?» А Господь піт утер із лоба. «Що й балакати… — каже. — 3 вовками вить — не поле перейти!» «То ж бо й воно, — каже велет. — А що силу свою змарнував ти у сих перегонах та моцуваннях, то давай перекусимо, що Бог послав! Не хочу я тебе голодного відпускати з мого дому».

От пообідали вони, та й провів його велет аж за браму. А там і каже: «Чи ж сподобалося тобі в моєму замкові, козаче?» — «Замок твій гарний, та не хочу я його більше й бачити, — каже Господь. — Уперше зо мною така ганьба сталася!» Похитав князь головою. «Ох, Батьку Трояне, — каже, — славен Велесе, Дажбоже могутній, Стрибоже великий, Коштрубе огненний, Милий наш Боже, творче землі та неба! Не знав я, що ти такий дужий, а то й ноги твоєї тут не було б. Пахолика мого не перегнав ти, бо то був Огонь, що все пожирає! Горбаня не випередив, бо була Мисль, що й од богів прудкіша. Кварти тої до дна не випив, бо не горілка там була, а вода, що знай прибувала та прибувала з моря! І хоч моря ти й не вицмулив, Боже, та зміліло воно так, що убрід його тепер можна перейти… Кицька, що з нею ти моцувався, — то гадюка ота грубелезна, що лежить на дні морському, всенький білий світ оповивши! Підняв ти її так, що вона ледве хвостом і писком до землі доторкалася. А баба тая, — каже велет, — то сама Смерть-Мати була! Хоч кого вона додолу повалить, насилу пальцем тицьнувши, — а ти тільки похитнувся! Страшна твоя міць, Господе… ліпше з тобою й не мірятися, і діла ніякого з тобою не мати!»

Дажбог і рота роззявив, такі речі почувши. «А хто ж ти такий, — каже, — що впізнав мене в отсій убогій одежі?»

А велет в одвіт йому: «Хіба ти ще не втямив? Брат я твій єдиноутробний, котрого Триглавом зовуть, а Чорнобогом прозивають! На сім же слові бувай здоров, Господе, і на сії фортелі не давайся більше».

Страшенним гнівом спалахнув Батько Троян, хтів було ухопити свого невірного брата за чуприну та дати добрячої прочуханки, аж глип — і замок щез, і дорога, і сам клятий Чорнобог десь дівся. Плюнув тоді Господь спересердя та й подався до шинку, щоб тую халепу оковитою залити…

— Так той велет — се Чорнобог був під чужою личиною? — питається Михась.

— Таж певно! — каже характерник. — Ото і вийшло, що не можна Господню міць на спиток брати — його сила завжди буде зверху! І нам теж сеє пам’ятати треба…

Та й перевернувся на другий бік і замовк. А Михась ще довго лежав горізнач та замислено дивився у небо, де ряхтіли зорі й молочно-білою стягою сяяв Чумацький Шлях.

Над ранком сниться йому, наче знову опинився він на хуторі. Бачить, коли ж ні кошари, ні повіток, ні хати дідової нема, лише стоїть посеред обійстя якась мазанка, трухлими куликами ушита. І така вже вона вбога, така недоладна, що й дивитися гидко! От відчиняє він двері та й заходить до тої халупи. Насилу поріг переступив, аж із покутя хтось каже:

«Ага, от і третій прийшов!..»