Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Будемо уповати на милосердя Господнє!.. Може, ще не все так зле, як воно здається… А зараз спати давай.

— А ніяка вража личина не заріже нас тут сонних уночі? — питається Михась.

— Ти що, не втямив іще нічого?

— Далебі, що ні! — каже Михась. — Бо й не знаю, про що річ.

Зареготався Обух.

— Кирик нас уночі чатує, а в нього такий слух, що будь-будь! І вовка, і татарина, і нечистує силу чує…

На тім і спати повкладалися. Лежить Михась, і сон до його віч не йде. Зорі над ним сяють, вода жебонить у річці, а він знай перевертається з боку на бік. Аж почув теє Обух та й каже:

— Не спиться, еге?

— Та, — каже Михась, — гадаю отсе, яке то лихо на нас окошилося… Чи й учинимо ми те, задля чого у дорогу вирушили!

— Не журися, сину, — каже йому характерник. — Не таке ще лихо на сій землі бувало, а Господь його одвертав! Навіть із ним самим ріжні пригоди траплялися, то що вже про нас, грішних, казати…

Михась і вуха наставив.

— Які ж пригоди?

— А такі, що нам і не снилися, не те що!

— А розкажи ж бо!

— Та воно й спати пора вже… завтра ж у дорогу! — каже характерник.

— Ну, то хутко розкажеш, та й спати тоді будемо!..

Обух завовтузився, а тоді сів.

— Не вийде воно хутко… ну, та дарма! — Вмостився зручніше та й почав: — Було се тоді, як ще не повстав Чорнобог проти свого брата, а чинив ріжні капості по світові — і людям, і звірам, і самому Господові… На ту пору ходив Батько Троян по землі як звичайний чоловік. Вбереться ото в козацьку одіж, шаблю на пояс почепить та й мандрує по білому світові — наглядає за тим, що коїться на землі, й усякому лиху запобігає. От і того разу вбрався він за козака, спустився з неба та й подався, куди очі дивляться… Ішов собі, йшов чистим полем, аж глядь — стоїть перед ним замок, геть чисто увесь із каміню, ровами глибоченними обкопаний, мурами та валами оперезаний. Підходить Батько Дажбог до брами, а вона й навстежень одчинена. Пусто у дворищі, пусто й на валах… Коли ж заходить він у замок, а там зала височенна, і сидить у ній на престолі велетень, а круг нього двораки та шляхта — теж височенні всі, мов ті дуби. «Здоров, козаче, — каже Господові той велет. — А по волі чи по неволі?» — «Сам здоров знаєш, — одвічає йому Дажбог, — добрий козак усе по волі ходить!» — «Видно, видно, — каже велет, — що лицар до нас завітав на гостину… От тільки одна заковика єсть: має право у цьому замку бути лише той, хто зможе показати себе першим у якомусь ділі! От що ти вмієш робити найліпше?» А Батько Троян йому в одвіт: «Та що завгодно! Хоч на шаблях рубатися, хоч на руках боротися… ба, навіть як їсти, то я первий буду»! Зареготалися двораки із шляхтою. «Добре, — каже велет, — давай же подивимося, чи вмієш ти так їсти, як отсе кажеш!» — Та й гукнув хлопця-недолітка, що крутився неподалік, і звелів занести до зали дерев’яні ночви із печенею. «Поміряйся, — каже, — з отсим пахолком, а тоді, мо’, й з нами будеш змагатись, як здужаєш…» От посідали вони за тими ночвами — Троян з одного кінця, той хлопчина з другого. Їдять, їдять, — та й зустрілися на середині. Тільки Господь м’ясо із’їв, а той пахолок і печеню струбив, і кістки, ще й ночви зжер заразом. «Слабенько ж ти їси, козаче, — каже йому велет. — Сей хлопець найменший з-поміж нас, а ти і його не перегнав! Що ж ти іще вмієш?» — «Бігаю я прудко, — каже Дажбог. — Не перегнати мене жодному чоловікові в світі!» — «Добре», — каже велет.

І махнув горбатому чоловічкові, що біля дверей ошивався. «Ось, — каже, — слуга мій, що до палацу воду носить! Як переженеш його, тоді будеш із нами мірятися…» Вийшли вони надвір, аж дивиться Батько Троян: де не взялася в чистому полі дорога, рівна мов стріла, ще й камінцями вимощена. Ляснув князь-велет у долоні, кинувся Дажбог із тим горбанем навзаводи. Мчить щодуху, та як до кінця добігали, то випередив його той горбань на один крок. «Ану ж бо ще раз», — каже велет. Швидше од вітру погнав Батько Троян, та ба — випередив його той горбань на постріл із лука. «Тепер, — каже велет, — востаннє — та й годі буде з тебе!» Чимдуж побіг Троян, вже й ногами землі не торкаючись, та ще й до половини шляху не добіг, аж дивиться — горбань уже в самому кінці стоїть. «Отсе козак! — зареготався князь-велет. — Ну, добре, бігать ти не вмієш… а горілку пити ж як, полюбляєш?» — «Отут, — каже Дажбог, — я таки перший буду, щоб мене чорти вхопили! Що то й за козак, як він горілки не вміє пити!» Зареготався князь і звелів принести кварту з оковитою. Глянув на неї Батько Троян — кварта як кварта, здоровецька, та не так, щоб дуже. Припав він до неї, п’є, п’є, а дна не видко. Одірвався, щоб звести дух, князь-велет йому й каже: «Багацько ти на другий раз оставив… Ну, та давай — зараз і подужаєш, бо що там пити його!» Знову припав Дажбог до тої кварти, щодуху цмулить — глядь: тільки на пару крапель горілки поменшало. Регочуться двораки, регоче шляхта, навіть князь їхній посміхається. «Хирляк ти, козаче, — каже Троянові.— Що ж, давай