Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Кивнув характерник.

— Сам теє бачив… З-поміж усього козацтва тільки він сеє вчинив, та ще гетьман Байда, як Січ на Хортиці снувалася! А скеля ця, сину, зветься Трояновою… Давно-давно, як світ іще був молодий, ішов Батько Дажбог од Козацького моря на Київ і спинився на сьому місці, де ми отсе стоїмо. Ото в скелі й відбитки його ніг…

— Сам Господь тут стояв?! — не повірив Михась.

— А певно! Тільки забулися люди про теє, то прозивають цю скелю Монастирською…

От постояли вони трохи та злізли й подалися берегом. Уже вечоріло. Віяв рвучкий дужий вітер, а на овиді збиралися темні кудлаті хмари.

— Щось на негоду заноситься… — буркнув Обух. — Тільки не подобається мені сей вітрюган!

— А чом би то? — питається Михась.

— Недобре щось у ньому вчувається…

А вітер дужчає й дужчає. Нахилилися верби під його поривами, зашелестіли тривожно зеленим галуззям, зашепотів очерет при березі, а Дніпро на плесах враз поворонів і хвилями взявся. Стугонить вітрюган, аж реве. Зиркнув Михась на обрій — і зблід.

— Господе, твоя воля! Що се?

Над полями сунули хмари, тяжкі та величезні, мов скелі, облиті з-під споду багровим сяєвом, неначе кривлею. Так яріло теє сяєво, відбиваючись од хмар до землі, що все доокруж зробилося червоне — і трава, й комиші, й пісок на березі.

— Вертаймо хутчій, — каже характерник. — Се не проста буря… щось іде з нею!

І допіру він теє промовив, як свінула блискавиця та й поцілила у вербу, що за сто кроків од них була. Гахнув грім, аж Михасеві у вухах заклало, а верба вмент зайнялася, мов свічка.

— А що ж отсе робити? — гукає Михась.

А Обух знай коня поганяє нагайкою.

— Коло порога є печера… може, сховаємося!

Такий вітер зірвався, що з ніг валяє. Заревло, застугоніло, заквилило у небі. Насилу доїжджають вони до Ненаситця, коли ж почувся галас та свист із поля, що й мороз по шкурі пішов.

— Пане характернику… ондо, ондо, гляньте! — заволав Михась.

Обернувся характерник та й руки опустив.

Попід тим хмар’ям, облите багровим світлом, з вереском, репетом та кувіканням гнало через поле стадо вепрів, величезних та горбатих, мов каменюки. Сидить на кожному вепрові старезна відьма, гадюками оперезана, з кривим ганджаром у зубах і розпущеними кісьми, що летять за вітром. Завищали, захоркали тії вепри, заволали на радощах відьми, уздрівши Михася з характерником, та й розсипалося стадо півмісяцем, притискаючи їх до Дніпра.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув Обух. — Се ж бісуркані-поляниці, котрі у Пралісі тирлуються! Ті, що спалили Остатню кріпость, а тебе викрали маленьким!..

— Господе милосердний! — перелякався Михась.

Та й знову вдарив коня нагайкою. Вже недалечко й Троянова скеля мріла; насилу дісталися туди, залізли на самий вершечок і коней затягли.

— Отут нам і гак! — захекано каже Михась.

Глянув у діл, — а кляті відьми так близько, що з лука дострілиш; озирнувся назад, — аж у лавах Ненаситецького порогу цілісінька орда чортів та чортенят висипала. Плигають по камінню, пірнають у чорториях та дражняться, язики висолоплюючи і дулі сукаючи. Так їх багацько, наче мурашня поріг укрила, — геть усе чорне.

— Он і Вернигор… — каже характерник.

Зиркнув Михась, коли ж із виру, де кипить і нуртує вода, мов у казані, виткнулася рогата голова, здоровецька та кругла, як довбня. Показалася за нею пазуряста лапа, вхопилася за камінь, і виліз на світ величезний чортяка зі свинячим писком і довгелецьким хвостом. Зиркнув на Михася з характерником — та й зареготався, аж кутні стало видно, так зрадів їхньому лихові.

— Чого зуби гилиш, ідоле! — каже йому Михась.

А нечистий дві дулі зсукав і показує Михасеві здаля: ось, мовляв, з’їж! Розлютився малий козак, зиркнув туди-сюди, бачить, камінець під ногами. Він ухопив його — та лулусь чортяку простісінько в око! Звинувся той, мов уж під вилами, й заплигав на одній нозі.

— А що, — гукає Михась, — заробив, собачий сину? Ото знатимеш, як дулі сукати козакові!

Завищали чорти з чортенятами, кулаками замахали на Михася, а на скелю не лізуть — чують Троянів Ключ, що погибель їм несе.

— Оце лихо з нами! — каже малий козак. — Наче в зуби попали — і з одного боку нечисть, і з другого!

— Се ще не лихо! — каже йому характерник. — Ти вгору поглянь!..

Зиркнув Михась та й похолов: широко розкинувши крила, каменем падає з неба змій із роззявленою пащекою, а на змієві тому сидить верхи чоловік у чорній киреї. Насилу малий козак пригнутися встиг — промчала над ним та проява, війнувши студеним вітром, і коло зробила, завернувши над порогами.

— Га-га-га-га! — зареготався чоловік у киреї.

— Мурмило!.. — вигукнув Михась.