Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Крук, що сидів на вербовому кущі, поворухнувся і витягнув голову вперед.

— Щодуху жени, — урешті озвався Мурмило, — коня не шкодуй. Характерник — бувалий козак, то вміє степами їздити… диви, щоб не випередив!

Барабаш скривився.

— Таж я хтів було в Переяслов податися… — буркнув він.

— Якого рожна?! — вирячився на нього штукар.

— Та дядька нагайкою хоч раз потягти хочеться! Він же, гицель такий і обіясник, маєток мого тата-небіжчика собі загарбав, а мене на Січ оддав, щоб я тут пропав ні за цапову душу!.. — Барабаш захлипав і почав терти кулаками очі.

Штукар аж сплюнув.

— Ну, не йолоп, га! Ти, бевзю неприторенний, — глянув він на Барабаша, — нащо тобі той маєток убогий! Як зробиш теє, що я тобі загадав, то одержиш від пана мого Триглава стільки золота і срібла, що можна буде увесь Кичкас засипати! А коня оцього нащо поцупив, питається? Треба він тобі?

— А як же ж козакові в степу без коня?! — витріщився Барабаш.

Мурмило тільки головою крутнув. А тоді клацнув пальцями і пробурмотів якесь закляття.

— Паночку, що це?! — зойкнув Барабаш.

Його вороний раптом коротко заіржав, хитнувся і як стій повалився у траву. Його стрясали корчі; ось кілька разів пробігла дрож по шкурі, сіпнулися копита — і жеребець витягнувся на землі неживий.

— А тепер, — каже штукар, — дивися, песький сину!

Не встиг Барабаш і рота роззявити, як потемніла шкура на коневі, а тоді зробилася гніда, аж червона. Здригнувся жеребець, звів голову і вмент зірвався на ноги. Знову скрикнув змій, сього разу вже радісно, а кінь підскочив до Барабаша і спинився, зарившись копитами у землю.

— Бачиш? — питається Мурмило.

Глянув Барабаш і не впізнає того жеребця, що в козаків поцупив. Стоїть перед ним не кінь, а сатана: шкура червінню відсвічує, очі мов огонь горять, сам як та зміюка виграє.

— Отсе маєш коня, що ним хоч на край світа заїхати можна, — каже штукар. — Цілий день може гнати не спиняючись, і не втомиться нітрохи. На тім світі вдихнув йому господь наш Триглав свого духа, то не знає він упину.

— А чим же його годувати, сатану такого?.. — питається Барабаш.

— Їсть він жар і запиває полум’ям. Раз на рік треба запалити село чи містечко і привести його на пожогу, щоб натлився огня та диму! Бо як голодний буде, то з’їсть увесь білий світ, — каже Мурмило.

— Дива ж твої, господе! — вигукнув Барабаш.

— Тож бо й воно! — каже йому штукар. — А ти на козацького коня поласився, бенцвале!

— А з дядьком же як?

Спохмурнів штукар.

— Дядька ти не чіпай… він треба нам!

— А то навіщо?

— А ти гадаєш, багацько слуг у нас поміж людьми? Думаєш, прийшов до першого-ліпшого запорожця, труснув капшуком та й купив його разом з усіма тельбухами? Якби так воно було, то нащо нам здалися б такі бевзі, як ти оце зі своїм дядьком! Узяли б ми собі на услуги достеменних лицарів, — як Богун ото, чи Перебийніс, чи Морозенко…

— То чого ж не берете? — питається Барабаш.

— Ба! — зітхнув Мурмило. — Не хочуть нам служити лицарі — сама покидь горнеться до нашого пана…

— То що, не можна дядька бити?

— Кажу ж тобі, що ні! Мусить він ще виконати те, до чого призначено його. А як виконає, то віддам я його тобі і що хоч із ним робитимеш — хоч на палю наб’єш, хоч живцем шкуру злупиш і сіллю посолиш…

Знову скривився Барабаш.

— Шкода, — каже. — Так отсе кортить його нагайкою потягти, аж руки сверблять!..

Мурмило махнув рукою.

— Дурний ти вродився — дурним і помреш! Товчеш йому, товчеш, а воно… Гаразд, сідай на коня — і гайда!

А пекельний жеребець грався зі змієм — гасали навзаводи по майдану та кусали одне другого за шию.

— То як я на нього сяду, обревка оце такого!.. — буркнув Барабаш, боязко глипаючи на коня.

— А просто! — каже штукар.

Та й свиснув у два пальці. Підбіг жеребець до Барабаша й заіржав.

— Сідай, — каже Мурмило.

Плигнув Барабаш у сідло, а кінь аж басує під ним.

— Ну, — каже штукар, вилазячи верхи на змія, — з богом!