Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Не сумлівайтеся, мостивий пане, — каже Барабаш, насилу вдержуючи жеребця, — все до ладу буде! У мене слово з ділом не розходиться: козак сказав — козак зробив.

Та й пхнув коня п’ятами. Як узяв жеребець із місця, то за мить лише голову Барабашеву видно було унизу, а потім і вона сховалася у травах.

— Йолоп йолопом!.. — сплюнув Мурмило. І до змія: — Гайда, дідьча потворо!

Застугонів холодний вітер, гойнув сиву од роси траву — знявся змій у небо і, окресливши коло над могилою, щез у густій імлі, наче й не було його.

А як зробилося тихо, то старий крук, що сидів у верболозі, стрепенувся, зиркнув туди-сюди і, непоквапом розправивши крила, полетів до Кичкасу.

Четвертий день були Михась із характерником у дорозі. Їхали поволеньки, бо весь час доводилося переправлятися через великі та малі річки, що впадали у Дніпро, та ще й дощі лляли, що світа не видно було за ними. Як ось удосвіта поминули Хортицю, а пополудні стало чути далекий клекіт води, що біжить по камінню.

— От уже і Кичкас близько, — каже характерник. — Небезпечне тут місце, та поїдемо берегом, щоб подивився ти на всю ту дивоглядію, котора тут є!..

— Ох і комарів у сім краю! — каже Михась. — Геть осьо покусали мене!

— Ого, сину, — засміявся Обух, — се ще мало їх… виведуться осьо! На Дніпрі та у Великому Лузі комарів така сила, що ти, либонь, і не бачив стільки… Як вийдеш було із куреня, то все кругом гуде, наче бджоли у вуликах. А в червні мошва плодиться, що ще гірша од комарів!

— І як же од того всього рятуватися? — питає Михась.

— Дьогтем умиваємося, — каже характерник. — Встаєш ото уранці та й мастиш ним голову і лице… а то покусають, що спухнеш, мов бенцвал жидівський! Тяжке тут життя… недарма кажуть: біда козача!

— Так на те ж і козак, щоб ніякої біди не боятися, — каже Михась.

— Та й то правда, — каже характерник. — Тим-то й живуть за порогами лише ті, хто з кременю та заліза, як писав один гречин про нас… Чимало люду приходить на Січ, та небагато в ній залишається!

— А ті куди діваються?

— Хто назад вертається, а хто по зимівниках та хуторах осідає наймитувати… Козаком непросто зробитися! Гречкосієм чи крамарем, чи писакою нікчемним і дурень може стати… а щоб лицарем, то не кожному те дано.

— Дід казав, що як збирає ото кошовий козаків у похід на Крим, то так оголошує: «Хто хоче за віру Дажбожу бути набитим на палю, хто четвертованим хоче бути, колесованим, хто ладен муки прийняти за Господа нашого і Матер Божу, Пречисту Ладу, — приставай до Війська Запорозького»… — замислено мовив Михась.

— От-от, — кинув характерник. — Як поляжеш у бою, то потрапить твоя душа прямісінько до покоїв Дажбожих. Там щурі да пращурі наші бенкетують, а юні діви їм прислуговують, мед та вино підносять і всі їхні забаганки сповняють слухняно… А умреш гречкосієм чи писарем, то будеш тільки дивитися здаля на тую втіху та облизуватися, мов цуцик!..

Отак балакаючи, виїхали вони на берег, і розкинувся перед ними Дніпро у двох широченних рукавах, що сяяли на сонці, неначе шкло, — один звертав круто у ліву руч, а другий прямо ішов праворуч. А там, де розгалужуються вони, бовваніли на правому боці три височенні камені,— наче постаті якихось велетів, що завмерли на чатах.

— Отсе тобі й два річиська Дніпрові,— каже характерник. — Он той, що ліворуч пішов, зветься Новий Дніпро, а которий прямо — Старий. А далі, за Кичкасом, на сімдесят верстов самі пороги тягнуться…

— А що ж то воно за камінюки такі стоять? — питається малий козак.

— То Стовпи, що стережуть землю Троянову. Ще як не було на сій землі козаків і Січи не було теж, то жили тут велети — такі люде, що заввиш, як отсі каменюки… Служили вони батьку нашому Дажбогу, і за службу тую подарував він їм сей край. Та не помирилися тії велети між собою, почали воювати… Розгнівався Батько Троян та й обернув їх у камені. Отепер, каже, стійте та пантруйте, щоб яке лихо у мою землю не закралося! То так тії стовпи й досі стоять…

З’їхали вони у діл та й спинилися коло тих стовпів. Коли ж дивиться Михась, а в середнього стовпа коло підніжжя видовбане таке, як миска.

— А се що за чудасія? — питається в Обуха.

Усміхнувся характерник під вусом.

— А се, — каже, — запорожці з сієї миски галушки їдять! Ото наварять та вивернуть сюди, а тоді як посідають — і давай наминати ложками по п’ять саженів завдовж!

— А як же ж його їсти тією ложкою?

— А годують одне одного… Спочатку сей того, що навпроти, а той потім його. Так і наїдалися…