Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Неподалік від Кичкаської переправи, на лівому боці Дніпра, що за старосвітчини прозивався татарським берегом, стояла висока могила. Давня-давня вона була, що аж розсунулася, — порозмивали її дощі та зливи, стовкли та порили орди, як ішли в Україну, тож зробилася її верхівка плисковата й кругла, наче майдан. Як їдуть було запорожці з Січи на волость, то перш ніж переправитися через Кичкас, спиняються на тій могилі, щоб кинути оком доокруж — чи не зачаїлися десь у Дикому Полі татаре, котрі пантрують подорожніх на переправі. Так воно й зараз було: насилу почало благословлятися на світ, як виїхав із сивих росяних трав козак на добрячому вороному коні і, сторожко глипаючи навсібіч, побрався на ту могилу, поганяючи жеребця нагайкою.

Був то й не козак, а радше джура козацький, мизатий та опецькуватий, у завеликому на нього жупані, підперезаному дорогим червоним поясом. Як спинився той джура на могилі, то звівся у стременах, роззираючись зокола, та так нічогісінько й не розгледів — стояв у Дикому Полі густий туман, білий, наче молоко, що за десять кроків і не видко вже нічого було.

— А нех тобі всячина! — закляв джура півголосом. — Ще спірве мене тут орда, щоб її й слід запався! А того гицля, бач, немає…

Туман плив довкола нього, звиваючись химерними молочно-білими сувоями. Хтів було хлопчак злізти з коня, та подумав трохи і поклав за ліпше не робити того — в тій імлі хто завгодно міг підкрастися та накинути зашморг на шию.

— Нічого, — буркнув він собі під носа, — зате підлатавсь я добряче… Коня ось якого доскочив, пістолі турецькі ще й шаблюку, що трьох таких коней варта!.. А в Січі нехай тепер лікті кусають…

Кінь хоркнув і, переступивши з ноги на ногу, глипнув на нього здоровецьким настороженим оком.

— Стій, стій, вовча потраво! — стусонув його джура кулаком по голові.— Ось дождемося того пекельника — щоб його й путь закипіла, де він там дляється! — та й поїдем додому, на Переяслов, де дядько полковником! Давненько я його не бачив, собаки такого… Кажуть, старий уже зробився і геть нездолящий! А я от приїду на вороному верхи, та в жупані шляхетському, та дорогим оружжям сяючи… Бач, скажу, яким козаком зробився Барабаш, небіж твій, которого ти поміж комишники запроторив! Та нагайкою його, нагайкою… А що, спитаю, чортів дядьку, де моя батьківщина? Гадаєш, як оддав мене маленьким на Січ, то вже й кістки мої в тих степах зотліли? Думаєш, маєток мій можна під себе підгребти та й качатися собі, мов той кіт у сметані?

Замовк Барабаш і знову почав у тишу вслухатися, та нічого не почув, крім далекого лопотіння води на Кичкасі.

— А, може, й не так зробимо… — знову озвався він сам до себе. — Навіщо мені той дядько, чорти б його вхопили з усім гамузом! Зберу, може, ватагу таких зухів, як я оце сам, та будемо шарпати козаків заможних, ляхів шляхетних да купців московських і волоських у Дикому Полі, лупу[44] собі здобувати та ділити по-братньому на шаблю! Мені, як отаманові, звісно, найбільша частка належатиметься…

Ото так він балакав сам до себе, наполохано зиркаючи вусебіч, та й не зуглядівсь, як зачорнів у тумані силует якогось птаха. Був то крук, старий-старий, аж сивий уже. Сторожко та безгучно описав той крук одне коло над могилою, а потім і друге, а далі сів на вербовому кущі, що ріс неподалік, та й зіщулився і принишк, зробившись геть невидним поміж густого листя.

— Де ж сей чортів полигач, щоб йому добра не було!.. — вже пошепки озвався Барабаш, міцніше стикаючи повід у руці.— Казав, ще до схід сонця буде, а воно ж і розвиднилося вже! Чи плюнути на нього та чкурнути відціля, поки не пізно? А то ще яка чата із Січи проїжджати буде та в лика мене візьме… О, то вже дадуть мені хлости! Припнуть до стовпа на січовому майдані — та киями, киями! А як помастять шкуру тим дубовим салом, то вже хліба їсти не будеш…

Допіру він теє промовив, як, нагинаючи мокру траву, зірвався над могилою дужий студений вітер, застугоніло в небі, зануртувало, наче вода в дніпровому чорториї, заволало жаским понизливим голосом, — і з сивої імли, тяжко махаючи крилами, виринуло темне страховище з палючими, мов жаруки, очима.

— Господе, твоя воля! — затуляючись долонею, зойкнув Барабаш.

Кінь його від переляку диба зірвався, а тоді присів на задні ноги і задрижав, наче осиковий лист, сам себе не тямлячи.

— Здоров, чортів сину! — зареготався чоловік, що верхи сидів на тій потворі.— Не бачив такого дива, еге?

Кружляло й кружляло страховисько над могилою, а Барабаш знай головою крутив, озираючись на нього.

— Здорові будьте, пане Мурмиле! — нарешті озвався він, перекрикуючи свист і стогін шаленого вітру. — Та сідайте-бо на землю вже!.. Що се ви надумали таке, нехай господь милує!

Знову зареготався