Гробниця - Кейт Мосс

Не абищо, але цих відомостей було задосить, щоб переконати Константа витратитись на залізничний квиток на південь. Якщо брат і сестра Верньє зупинились у Каркасоні, то це спростить завдання. Йому було байдуже, з ним та шльондра чи ні. Віктор не знав, під яким іменем вона зараз живе, бо те ім’я, під яким він її знав, було викарбуване на могильній плиті на цвинтарі Монмартр. Глухий кут.

Констант мав прибути до Марселя ввечері того-таки дня. Завтра вранці він сяде на потяг із Марселя до Каркасона. А в тому місті влаштується, наче павук у центрі павутини, й чекатиме, поки жертва не опиниться в межах його досяжності.

Рано чи пізно, але люди щось скажуть. Так завжди бувало раніше. Чутки, пересуди. Сестра Верньє — дівчина дивовижної вроди. Серед темноволосих, чорнооких і засмаглих мешканців півдня її білу шкіру й каштанові кучері неодмінно запам’ятають.

Можливо, це забере певний час, але він однаково їх знайде.

Констант вийняв із кишені відібраний у Верньє годинник. То була коштовна й рідкісна річ — у золотому корпусі, з платиновою монограмою. Йому було приємно тримати його у своїй руці, обтягненій елегантною рукавичкою, приємно було усвідомлювати, що він хоч щось та забрав у Верньє, хоч якось йому помстився. Око за око.

Його обличчя набуло жорстокого виразу, коли він уявив ту шльондру, котра посміхається зараз Верньє так само, як колись усміхалася йому. Раптом його свідомість пронизала картина: його суперник не зводить зачудованого погляду з її оголеного тіла. Ця думка була нестерпною.

Щоб хоч якось відволіктись і згаяти час, Констант потягнувся до своєї подорожньої валізи. Там він намацав ніж, схований у товсті шкіряні піхви. Цим ножем він випустив дух із Маргарити Верньє. Потім Констант дістав із валізи «Підземну подорож» Ніколаса Кліма й «Рай та Пекло» Сведенборга, але обидва твори не припали йому до смаку.

Він витяг іще одну книгу. То була «Хіромантія» Роберта Фладда.

Іще один спогад про жінку, котра його зрадила. І цей твір прекрасно збігся з його настроєм.

РОЗДІЛ 38

Рен-ле-Бен

Не встигла Леоні вибратися з бібліотеки, яку коридорі наштовхнулася на служницю Маріету. Забачивши її, вона хутко сховала книжку за спиною.

— Мадемуазеле, ваш брат послав мене сказати вам, що сьогодні вранці збирається відвідати Рен-ле-Бен і буде радий, коли ви складете йому компанію.

Леоні завагалась, але тільки на якусь мить. Їй страшенно кортіло взятися до втілення своїх планів — знайти гробницю в маєтку Домен де ла Кад. Утім, така експедиція може й почекати. А поїздка до містечка з Анатолем — не може.

— Будь ласка, перекажіть вітання моєму братові. Повідомте його, що я буду дуже рада до нього приєднатися.

— Гаразд, мадемуазеле. Екіпаж наказано подати о десятій тридцять.

Перестрибуючи через дві сходинки, Леоні притьмом кинулася до своєї кімнати, щоб знайти там якесь потаємне місце та сховати поцуплену книгу. Їй не хотілося, щоб цей твір потрапив на очі слугам. Її погляд упав на скриньку з шитвом. Швидко піднявши оздоблене віко, вона засунула книжку під пряжу й котушки, що лежали там упереміш із клаптиками матерії, подушечками для встромляння голок та наперстками.

Коли Леоні спустилася в хол, Анатоля там іще не було.

Поволі вийшовши на терасу в тильній частині будинку, вона сперлася руками на балюстраду та глянула на галявину. Чітко окреслені промені світла, пробиваючись крізь хмари, заважали добре бачити, бо створювали різкий контраст між світлом і тінню. Леоні глибоко вдихнула, набравши повні легені свіжого незабрудненого повітря. Це було так несхоже на Париж із його кіптявою, сажею та непозбутньою мантією смогу!

Унизу, на клумбах, працювали садівник із хлопцем-помічником, обрізаючи кущі й гілки дерев. Поруч стояв дерев’яний ящик з опалим листям червоного та жовтого кольорів. Садівник мав на собі коротку коричневу куртку та кепку, на його шиї була пов’язана червона хустина. Хлопець років дванадцяти-тринадцяти був з непокритою головою та мав на собі сорочку без комірця.

Леоні спустилася сходами. Коли вона наблизилася, садівник хутко стягнув з голови чорну фетрову кепку й стиснув її вимазаними в землі пальцями.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, мадемуазеле, — знічено промимрив він.

— Такий гарний день сьогодні!

— Насувається буревій.

Леоні з сумнівом подивилась на чисту блакить неба з рідкими хмаринками.

— А здається, ніби все так спокійно. Не схоже, ідо погода зміниться.

— Іще не час.

Він нахилився до неї й заговорив, оголивши ряд кривих потемнілих зубів, схожих на похилені надгробки.

— Цей буревій — робота диявола, не інакше. Ті самі ознаки, що й завжди. Учора ввечері над озером чулася музика.

З його рота йшов неприємний тухлий запах, і Леоні інстинктивно відсахнулася. Несподівана відвертість садівника чимало її здивувала.

— Це ви про що? — спитала вона різким тоном.

Садівник перехрестився.

— У цих краях вештається диявол. Щоразу, коли він виходить з озера Лак де Барренк, він приносить із собою люті буревії, що шаленіють довкола, змінюючи один одного. Покійний хазяїн хотів був засипати озеро й послав туди робітників, але диявол вийшов і відверто попередив їх, що коли вони продовжуватимуть свою роботу, то Рен-ле-Бен провалиться крізь землю.

— Це просто дурні забобони. Я не збираюся…

— Було досягнуто угоди — не мені казати, якої саме і яким чином. Утім, факт залишається фактом: робітники пішли геть, давши озеру спокій. Але тепер mas ага, тобто природний стан речей, порушено. Про це свідчать усі ознаки. Невдовзі диявол прийде за належним.

— Природний стан речей? — вирвалось у Леоні. — Що ви хочете цим сказати?

— Двадцять один рік тому, — стиха пробурмотів садівник, — покійний хазяїн розбудив диявола. І тепер, коли з гробниці виходять духи, грає музика. Не мені розповідати, чому та як це відбувається. Покликали священика.

Леоні насупилась.

— Священика? Якого священика?

— Леоні!

Відчувши враз провину й полегкість, Леоні хутко обернулася, зачувши голос свого брата. Анатоль стояв на веранді й махав їй рукою.

— Уже подали двоколку! — гукнув він.

— Тримайте вашу душу під замком, мадемуазеле, — стиха мовив садівник. — Коли зчиняється буря, духи виходять з могили й вештаються довкола.

Подумки Леоні швидко зіставила цифри. Старий сказав «двадцять один рік тому», отже, це трапилося 1870 року. Вона здригнулася. Перед її очима виникла та сама дата на першій сторінці поцупленої нею книги «Таро».

Духи виходять з могили й вештаються довкола.

Слова садівника прозвучали суголосно з тим, що