Гробниця - Кейт Мосс
Леоні бачила пацієнтів, що сиділи в гарячій, багатій на залізо воді в купальнях, до яких вела окрема огороджена алея. Невеличкий натовп медсестер і слуг з рушниками терпляче чекав на березі.
Коли вони, на втіху Леоні, оглянули все місто, вона заявила, що втомилась, і поскаржилася, що їй тиснуть черевики. Обминувши пошту й телеграф, вони повернулися на Пляс дю Перу.
Анатоль запропонував підживитися в ресторані з південного боку площі.
— Може, тут сядемо? — спитав він, указавши палицею на єдиний вільний столик. — Чи, може, всередину зайдемо?
Між будинками дмухав легенький вітерець, немов граючись сам із собою в піжмурки. Він шурхотів по алеях і тріпотів навісами. Леоні зачудовано глянула на золотисте, червоне та брунатне осіннє листя, що його здіймав вітер, і на бляклі сонячні промені, які падали на оповиті плющем будинки.
— Сядьмо на вулиці, — відповіла вона. — Тут так гарно. Просто прекрасно.
Анатоль усміхнувся.
— Мабуть, це саме той вітер, який на півдні Франції називається «серс», — задумливо сказав він, сідаючи навпроти сестри. — Здається, він дме з північного заходу, з боку гір, як твердить Ізольда, на відміну від південно-східного вітру з Середземного моря. — Із цими словами він витрусив свою серветку. — Чи, може, це містраль?
Леоні стенула плечима.
Анатоль замовив для обох макарони по-домашньому, тарілку помідорів та кружальце місцевого козячого сиру, приправленого медом і мигдалем, а також глечик червоного вина.
Леоні відламала шматочок хліба й укинула його в рот.
— Сьогодні вранці я була в бібліотеці, — почала вона. — Там дуже цікаві книжки, мушу тобі сказати. Я взагалі дивуюся, що ти вчора ввечері був з нами в компанії, а не застряг у бібліотеці.
Карі очі Анатоля заблищали цікавістю.
— Ти про що?
— Та тільки про те, що там досить цікавих книжок, аби надовго тебе зайняти, а також про те, що ти примудрився серед такої кількості книг знайти саме монографію мосьє Беяра. Це мене дивує. — Леоні хитро примружила очі. — Чому ти вибрав саме її, га?
— Та просто так, — відповів Анатоль, покручуючи кінчик вуса.
Відчувши нещирість у його голосі, Леоні відклала виделку.
— Коли ми вже про це заговорили, то мені також дивно, що ти взагалі не згадав про збірку, коли зайшов до мене перед вечерею.
— Про яку збірку?
— Про збірку творів художньої літератури, це по-перше. — Леоні втупилася в обличчя брата, стежачи за його реакцією. — А по-друге, про книги з окультизму ти теж мені нічого не сказав. А деякі з них, між іншим, є дуже рідкісними виданнями.
Анатоль відповів не відразу.
— Ну, ти ж раніше не раз докоряла мені тим, що я втомлюю тебе розмовами про антикварні книжки, — нарешті сказав він. — І тому вчора я просто не хотів набридати тобі, от і все.
Леоні розсміялася.
— На Бога, Анатолю, що з тобою? Ти що, не пам’ятаєш? Ти ж сам колись казав мені, що багато з цих книжок уважаються шкідливими та непристойними. Навіть за паризькими мірками. І в цьому маєтку вони виглядають якось не надто доречно, тобі не здається? І тому мені дуже давно, що ти вчора нічого про них не сказав…
Анатоль неквапливо видобув цигарку.
— Нумо, кажи! — настійливо вимагала Леоні.
— А що казати?
— Можеш почати з пояснення: чому ти приховуєш від мене свою зацікавленість? Удаєш, що тобі байдуже до цього? — Леоні віддихалась. — І чому в нашого дядька виявилась така велика збірка цих книжок? Тітка Ізольда нічого про це не сказала.
— Чому ж, фактично, вона це пояснила, — відказав Анатоль. — Ти так і хочеш її в чомусь звинуватити. Вона тобі явно не подобається.
Леоні знітилась і почервоніла.
— Якщо в тебе склалося саме таке враження, то ти помиляєшся. Я вважаю тітоньку Ізольду чарівною жінкою. Вона відразу ж підвищила тон, щоб Анатоль її не перервав, і додала: — Мене бентежить не наша тітка, а зловісна репутація маєтку, підсилена наявністю в бібліотеці книг з окультизму.
Анатоль зітхнув.
— Я їх не помітив. Ти, напевно, перебільшуєш. Найочевиднішим поясненням є те, що дядько Жуль дотримувався католицького або, скоріше, ліберально-католицького світогляду. Окрім того, цілком може бути, що він просто успадкував цю бібліотеку разом з маєтком.
— Деякі з цих книг були видані зовсім недавно, — наполягала Леоні.
Вона здогадувалася, що провокує Анатоля на неприємну розмову, й воліла б припинити, але вже не могла стриматись.
— А ти в нас — фахівець із таких публікацій! — скептично зауважив він.
Леоні аж пересмикнуло від зневажливого тону брата.
— Ні, але саме про це я й хотіла сказати. Фахівець із такої літератури — саме ти! Звідси й моє здивування, що ти не згадав про збірку окультної літератури взагалі.
— Не можу збагнути, чому ти так уперто намагаєшся знайти в усьому якусь таємницю. Мені це геть незрозуміло.
Леоні нахилилася вперед.
— Кажу тобі, Анатолю, у цьому обійсті є щось дивне та загадкове, хочеш ти це визнавати чи ні. — Вона трохи помовчала, а потім додала: — Знаєш, мені починає здаватися, що ти взагалі не ходив до бібліотеки.
— Зараз же припини! — відрубав брат із погрозливою ноткою в голосі. — Що за біс у тебе вселився сьогодні?!
— Ти дорікаєш мені тим, що я вигадую якісь таємниці стосовно цього маєтку. Можливо, саме так воно і є. Але ж ти дотримуєшся іншої крайності: вперто заперечуєш існування будь-якої таємниці взагалі!
Анатоль сердито підкотив очі під лоба.
— Тільки подумай, що ти верзеш! — вибухнув він. — Ізольда влаштувала нам гостинний прийом. Вона перебуває не в надто комфортній ситуації, і якщо з її боку і є якісь дрібні огріхи, то це лише тому, що вона сама почувається тут чужинкою, живучи серед слуг, котрі працювали тут роками та яким, можливо, вельми не подобається те, що ні сіло ні впало з’явилась якась незнайомка та стала господинею маєтку. Наскільки мені зрозуміло, Ляскомб подовгу не бував удома, і тому цілком можливо припустити, що челядь сама розпоряджалася будинком на свій розсуд і заради своєї вигоди. Тобі зовсім не личить казати таке про тітку.
Збагнувши, що зайшла надто далеко, Леоні дала задній хід.
— Я тільки хотіла… — почала була вона, однак Анатоль, витерши рота серветкою й кинувши її на стіл, перервав її;
— Усе, що я хотів, — це знайти тобі книгу, щоб тобі не було нудно
