Гробниця - Кейт Мосс

— Вам знайоме те місце, мосьє?

— Чепурненька аркада з крамницями та ресторанами. Гравіювальник Штерн теж має там крамницю.

— Саме так, пане префект. Верньє зазнав сильної травми якраз над лівим оком, а також дістав кілька добрячих синців. Про це повідомили, знову ж таки — анонімно, наших колег із дванадцятого округу. Вони ж, своєю чергою, сповістили нас, знаючи про нашу зацікавленість цим паном. Під час допиту нічний сторож пасажу засвідчив, що він знав про напад, фактично, став його мимовільним свідком, але зізнався, що Верньє йому щедро заплатив за мовчанку.

— Ви стали розслідувати цей інцидент?

— Ні, не стали, мосьє префект. Оскільки потерпілий, тобто Верньє, вирішив не повідомляти про побиття, ми нічого не могли вдіяти. І я згадую про це лише як про підтвердження.

— Підтвердження чого?

— Підтвердження наростання антагонізму й ворожості, — спокійно й упевнено відповів Турон.

— У такому разі, Туроне, чому ж у трупарні опинилась Маргарита Верньє, а не сам Верньє? У цьому немає сенсу.

Префект Лябуж відкинувся на спинку й посмоктав люльку. Турон мовчки дивився на нього й чекав.

— Ви вірите в те, що Дюпон винний у вбивстві, інспекторе? Скажіть, так чи ні?

— Я не відкидаю жодної версії, аж поки ми не зберемо досить інформації.

— Так, звісно. — Лябуж нетерпляче змахнув рукою. — Одначе що підказує вам інтуїція?

— Правду кажучи, я не вважаю, що Дюпон є тим, кого ми шукаємо. Звісно, його причетність видається найпростішим поясненням. Генерал був у квартирі. Ми маємо лише його запевнення, що він застав Маргариту Верньє мертвою. У кімнаті було два келихи з шампанським, але був і шкалик з-під віскі, розбитий об решітку. Тут узагалі багато чого не клеїться. — Турон глибоко зітхнув, підшукуючи правильні слова. — Ну, по-перше, сама підказка. Якщо то й справді була сварка між коханцями, яка зайшла надто далеко, то хто ж тоді заздалегідь попередив газетярів? Тут не обійшлося без третьої сторони.

Лябуж кивнув.

— Кажіть далі.

— Зверніть іще увагу на такий, начебто, збіг: син і дочка від’їжджають, а квартиру готують до тривалої відсутності мешканців. — Він зітхнув. — Скидається на те, що все це було зумисне підстроєне.

— Тобто ви гадаєте, що генерала Дюпона підставили?

— Так, я гадаю, що ми не можемо виключати й такої можливості, пане префект. Якщо це він убив, то чому ж тоді лише відклав свій приїзд? Навпаки, він би вчинив так, щоб його там і близько ніхто не бачив.

Лябуж кивнув.

— Не можу не погодитись, інспекторе, що для нас було б великим полегшенням, якби нам таки не довелося притягати героя війни до судової відповідальності. Особливо такого славетного й обвішаного медалями ветерана, як Дюпон. — Він спіймав погляд Турона. — Ні, я жодним чином не збираюся впливати на ваше рішення, інспекторе. Якщо ви вважаєте його винним…

— Розумію вас, пане префект. Мені б теж було мало втіхи переслідувати героя Вітчизни!

Лябуж зиркнув на крикливі заголовки газет.

— З іншого ж боку, Туроне, ми не мусимо забувати, що вбито жінку.

— Так, мосьє префект.

— Нам треба, щонайперше, встановити місцезнаходження Верньє та поінформувати його про вбивство матері. Якщо раніше цей чоловік не бажав розмовляти з поліцією про різноманітні інциденти, до яких він мав стосунок протягом останнього року, то, можливо, особиста трагедія таки розв’яже йому язика. — Він ворухнувся — і стілець погрозливо заскрипів під його вагою. — Невже дійсно немає жодної зачіпки стосовно того, куди він поїхав?

Турон похитав головою.

— Ми знаємо лише, що він виїхав з Парижа чотири дні тому разом зі своєю сестрою. Візник, один із тих, хто постійно працює на Рю д’Амстердам, розповів нам, що минулої п’ятниці підібрав на Рю де Берлін чоловіка й дівчину, котрі відповідають наданому нами описові, та відвіз їх до вокзалу Сен-Лазар невдовзі по дев’ятій годині ранку.

— А їх хто-небудь бачив усередині вокзалу?

— Ніхто, пане префект. Потяги з Сен-Лазару обслуговують західні передмістя — Версаль і Сен-Жермен. Звідти ходять також потяги, узгоджені з розкладом руху пароплавів до міста Канни. І нічогісінько. Утім, вони могли на будь-якій станції пересісти на місцевий потяг. Мої люди зараз над цим працюють.

Лябуж витріщився на свою люльку. Здавалося, він почав утрачати інтерес.

— Гадаю, ви вже повідомили залізничну адміністрацію?

— Так. І на великих, і на місцевих станціях. В Іль-де-Франс були повсюдно розвішані об’яви, і ми перевіряємо списки тих, хто перетнув Ла-Манш на поромі, — на той випадок, якщо вони виїхали за межі Франції.

Префект важко засопів і підвівся. Сховавши люльку в кишеню пальта, він узяв свій циліндр і швидко рушив до дверей.

Турон теж підвівся.

— Зробіть іще один візит до Дюпона, — сказав Лябуж. — Він є нашим найпершим клієнтом у цій украй неприємній справі, хоча я схильний уважати, що ви мислите в слушному напрямку.

У дверях Лябуж зупинився та промовив:

— І ще одне, інспекторе.

— Слухаю, пане префект.

— Тримайте мене в курсі. Про перебіг розслідування я бажаю дізнаватися особисто від вас, а не з публікацій у «Ле Пті журналь». Мене не цікавлять плітки й пересуди, Туроне. Залиште їх журналістам і письменникам. Я зрозуміло висловлююсь?

— Цілком, мосьє.

РОЗДІЛ 36

Домен де ля Кад

У замку заскленої шафи стирчав маленький мідний ключик. Він закляк у замковому отворі й не піддавався, проте Леоні все смикала його, аж поки він не повернувся. Вона відчинила дверцята й витягла з шафи книжку, котра так заінтригувала її.

Примостившись на верхньому щаблі драбини, Леоні розкрила «Таро», з деяким зусиллям розігнувши грубу шкіряну обкладинку, та відчула запах пилу, старого паперу й давнини. Усередині лежала тоненька брошура, яку важко було назвати книгою. Вона містила не більше десятка сторінок, а її краї були нерівні й зубчасті, наче ножем обрізані. Грубий крейдований папір свідчив, що ця книжечка з’явилась у далекі, хоча й не древні часи. Вона була написана від руки чітким каліграфічним почерком.

На першій сторінці повторювалось ім’я її дядька, Жуля Ляскомба, й назва «Таро», але цього разу під нею дівчина помітила підзаголовок: Потойбіч покривала, або тлумачення карт за допомогою музичного мистецтва. Під ним була ілюстрація — цифра, схожа на вісімку або клубок пряжі. Унизу сторінки виднілася дата, коли її дядько, здогадно, написав цю монографію, — 1870 рік.

Коли моя мати втекла з Де ля Кад і перед тим, як там з’явилась Ізольда.

Фронтиспіс покривав аркуш вощеного шовкового паперу. Леоні перегорнула його — і мимоволі роззявила від подиву рот. Під цим аркушем було чорно-біле гравійоване зображення диявола зі хтивим і нахабним поглядом. Він був згорблений, плечі