Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Виходить, так… — відказав Обух замислено. — Тільки не міг він тую кулю заклясти, бо на теє могутнього бісуркана треба. Хтось, певне, дав йому її, а хто — про теє й балакати зайве…

— Оце опентали нас! — каже Михась. — Значить, виросла вже рука в клятого Мурмила?

— Та вже ж! — відказує характерник. — Кепсько все це…

— Ну, попливу вже я, — каже козак, підходячи до човна. — А вам краще ушиватися звідціля, бо наша ватага неподалік рибу ловить. Як надисають вас тут, то в лика візьмуть та завезуть у Січ!

Характерник і на ноги схопився.

— То чого ж ти зразу не казав, собачий сину! — І до Михася. — Гаси вогонь, хутчій!

— А вечеря?

— Яка, в дідька, вечеря! Нехай візьмуть нас у бран, то дубовим салом будуть частувати, а не кулешею!

— А як скуштуєш того сала, то так воно вадить, що ох-ох-ох… — докинув запорожець, відштовхуючись од берега. — Бувай здоров, батьку!

— Нехай Господь береже тебе, сину… — каже йому характерник. І Михасеві: — На коней, бігом!

— А куди їдемо? — питає той.

— До Чортової гори!

Вже й місяць зійшов, як забовванів на березі високий пагорб, що поріс дерезою, чагарями та ріжним хабуззям. Ні вогника не видно було в хащах, та характерник із коня зліз, повід на руку намотав і повів його стежиною, що плутала у дерезі.

— Близько воно? — питає пошепки Михась.

— Поруч, — каже Обух. — Мовчи.

І справді, кроків з двадцять вони пройшли, аж свінуло попереду багаття, що горіло під кручею. Дивиться Михась, коли ж стоїть коло вогню запорожець, спершись на ратисько. Старий-старий, у жупані чудернацького покрою, що таких уже й не носять, в шапці з кутастим верхом, а на поясі кривий ятаган висить. Почув той запорожець кроки та як гукне:

— А що за нечиста сила там вештається, га?!

— Чом се ти нас нечистою силою взиваєш? — питається Обух, підходячи до багаття. — Внуки ми Дажбожі, Матінки Лади оружні волгви!

— А який там дідько знає, хто ви такі! Давно вже жодна жива душа сюди не навідувалася, — каже запорожець. — Що треба вам тут, собачі діти?

Зітхнув Обух і шапку зняв.

— Скажи мені, батьку, чи живий ще той, кого Байда у кайдани забив?

— А що йому зробиться! Щодня в Бога смерти просить, та не йде вона до нього… Тільки зась вам туди, бо вже сто год, як закляття лежить на ньому, а разом з ним і ми тут караємося.

— Прийшли ми, — каже Обух, — щоб зняти теє закляття! Веди нас до того богатиря.

— А дулі не хочеш? — питає запорожець.

— А що?

— Були тут уже такі, яке ви, та облизня зловили! Тільки образ Матінки Лади теє закляття може зняти, та де його візьмеш?

— А се що? — питає Михась, виходячи уперед. Та й дістав із-під сорочки Троянів Ключ.

Темна була та лялька, немов земля, та як упало на неї місячне світло, то засяяла вона, що й очам було боляче.

— Господе, Твоя воля! — каже запорожець. — Чи ж се таки вже й кінець настав нашому поневірянню?

— Настав, батьку, — каже характерник.

Запорожець і перехрестився.

— Слава Дажбогу! — каже. І свиснув у два пальці.— Гей, панове молодці, сюди хутчій!

— А що? — питають десь із-під землі.

— Гості в нас, та ще й які!

Допіру він теє сказав, як один по одному виходять із темряви восьмеро запорожців. Одіж на них старосвітська, оружжя поржавіло, а вуса та оселедці таки повиростали, що по землі волочаться.

— Скінчилася служба наша, — каже їм старий козак, — бо прийшов Троянів Ключ в Україну! Край уже настав неволі нашій! Кидайте ратища, запалюйте походні та ведіть отсих молодців до в’язниці. Хай скінчать діло, з яким приїхали!

От позапалювали вони квачі, вмочені у живицю, та й полізли на гору. Як дісталися на маківку, то побачив Михась величезну темну скелю, а на ній лицаря, прикутого грубими ланцюгами. Здоровецький він був, як дуб, а борода така вигналася, що нижче пояса сягала.

— Здоров, собако! — каже старий запорожець, підіймаючи угору смолоскипа.

Брязнув лицар кайданами та каже:

— А-а, прийшов, недолітку? Де ж ти ходив отсе так довго, щоб тобі добра не було!

Такий гучний голос його був, що як грім дудонів у вухах. Здригнувся Михась та й питає:

— До кого се він?

— До тебе, козаче…