Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Хлопці полегшено зітхнули.

— Ну от, а ти кажеш— стріляй! — ще раз повторив старий мисливець Гри-корові з докором…

— Добре, але ж ти міг убити не цього козла, а іншого, хіба їх мало було біля води? — сказав Камо.

— Коли тварини п’ють, убивати не можна — жаль. Наша приказка каже, що і змія не вжалить того, хто п’є воду. Таке-то, мої любі!.. Мисливці, хоч і проливають кров, але і в них є хороші звичаї.

— Дідусю, а чому тут були тільки козли? Жодної кози, жодного козеняти? — спитав Армен з цікавістю.

— Справді, як навмисне, тільки козли. Чому це так, дідусю? — приєдналась до Армена Асмік.

Дід лукаво посміхнувся і погладив бороду.

— А я ж вам говорив, пам’ятаєте? На березі Гіллі я вам казав, а ви не вірили. Ось тепер могли на власні очі пересвідчитись…

Дав дід загадку!.. Хлопці деякий час мовчали. Першим порушив мовчанку Армен:

— Козли завжди так ходять, окремими отарами?

— Ні, чому ж завжди! З червня до початку грудня, і все.

— А потім?

— Потім змішуються з козами в одну отару. Так разом і ходять до того часу, поки не народяться козенята. А як тільки козенята трохи підростуть, матері забирають їх і тікають далі від батьків. Так, на віддалі від них, і живуть у горах з дітьми.

— Тікають від батьків? — здивувався Камо.

— Еге ж, тікають, як від вовка, від мисливця.

— Тс-с!.. — раптом прошепотів дід і підняв палець.

На гребені, за яким зникли козли, несподівано змову з’явилась голова з величезними рогами, що, як здавалося хлопцям, були майже в два рази більші, ніж роги козла-розвідника. Але тепер це був білий козел і такий великий, як бичок. Оглянувши улоговину, козел зник.

Дід Асатур, охоплений мисливським запалом, тремтів, як у пропасниці.

— Бачили? Бачили? — повторював він. — Йому вже, певно, років одинадцять, а роги в нього півтора аршина завдовжки!.. — збуджено шепотів дід. — Старий уже, пудів шість. В такому віці козли зустрічаються рідко. Після восьми років вони дуже старіють і стають поживою для вовків.

— Звідки ти знаєш, що йому одинадцять років? — запитав Камо.

— А по кільцях на рогах. Кожного року — нове.

— А чому він такий білий?

— Старенький став, як я, — погладив дід свою білу бороду. — Тихше, хлопці! Друга отара йде воду пити.

— Аз цієї отари уб’єш хоч одного? — спитав Грикор, погладжуючи свою уявну бороду. На Сході завжди так роблять, коли щось просять.

— Заборонено, — коротко сказав дід.

Почувся тупіт багатьох копитець. До джерела підбіг білий вожак, за ним слідом велика отара козлів. Дорога була розвідана, і козли йшли, не зупиняючись, не оглядаючись, просто до води.

Не встигли козли напитися й піти, і білий вожак ще стояв на гребені, охороняючи безпеку отари, як знизу, з улоговини, долинув шурхіт. Із глибини кущів вибігли і легкими стрибками помчали до води рудувато-червоні стрункі, тонконогі тварини з маленькими голівками на гнучкій шиї, прикрашеними гострими ріжками.

— Ой джейрани! — тихо вигукнула Асмік.

— Ш-ш-ш… це кози! — пошепки промовив дід.

Хоч вони розмовляли тихо, коза, яка йшла попереду, зупинилась і сторожко прислухалась. До її гострого слуху долинув підозрілий шурхіт: вона відчула небезпеку. Дві маленькі кізочки вирвалися наперед і, підстрибуючи, підбігли до води. Але мати подала знак, схожий на «фурт, фурт», і козенята зразу ж повернулись до неї. Злегка підштовхуючи маленькими ріжками, мати відігнала їх назад і сховалась за каменем. Козенята слухняну прилягли і затихли Кози, які бігли слідом за першою, теж зупинились і немов закам’яніли. Вони так зливалися з кольором навколишньої природи, що їх важко було помітити.

Коза, що прибігала до джерела першою, вдихнула повітря, відчула в ньому щось вороже, подивилась навкруги, подала знак «фурт, фурт» і стрімголов побігла назад. Ціла отара кіз і козенят рушила за нею. Зробивши кілька граціозних стрибків, тварини зникли в міжгір’ї.

— Бачили? — запитав старий. — А ви ж не вірили, коли я казав!

— Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! — попросила Асмік.

— Прийдуть, доню, але нескоро, налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці, голови болітимуть. Ходімо!.. Та ви тут їм рай влаштували, — додав старий, захоплено оглядаючи джерело. — Більше б таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?

— Будуть, дідусю, зараз викопаємо! — скочив з місця Камо.

— Чим? Адже лопат немає.

— А палицями? — І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.

Зробивши кілька палиць, Камо роздав їх товаришам.

— Копай тут, — сказав він Грикорові, окресливши на землі коло на крок униз від джерела.

Трохи нижче від цього місця почав копати Армен, а ще нижче — Камо і Асмік — вона теж хотіла викопати свою ямку. Викопавши таким чином чотири ями, хлопці вузьким рівчаком з’єднали їх з джерелом. Вода, яка витікала з джерела, почала наповнювати викопані хлопцями ямки.

Дід сидів збоку на камені і, покурюючи люлечку, задоволено поглядав на хлопців.

— Камо-джан, — сказав він, — розбий сіль і поклади по дрібку біля кожної ямки.

Камо розбив велику грудку солі на менші грудочки.

— Ця розсипалася, — показав він одну з дрібних грудок старому.

— Ну, нічого, висип просто у воду, — порадив дід.

— Ну й просоляться ж кози! — пожартував Грикор.