Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Наргіз, йди глянь, що це за люди, чого їм треба? — збентежено сказав він дружині.— Двоє, видно, з району.

Та Наргіз уже була на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.

Дізнавшись про мету приходу цих людей, дід Асатур підбадьорився

— Не правда, — сказав він. Покійний мій кум Мукел — нехай йому земля пухом! — казав, що чув від дідів, нібито

у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки, коли це було, де було— ніхто не знає… Залишилась нам від дідів наших тільки легенда. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…

— Легенда? — пожвавішав геолог. — Про воду? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.

— Знаю, як не знати, — самовдоволено погладив дід свою білу бороду. — Ще в дитинстві чув від свого діда. Ну, заходьте в хату, прошу, посидимо, закусимо, а тоді вже й розповідати почнемо.

— Ні, ні! Дідусю, розказуй тут…

— Наргіз, принеси хоч стільці сюди під навіс.

Сіли в тіні, хто на тахті, хто на стільцях.

Дід Асатур сів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.

Всі з цікавістю чекали оповідання старого мисливця.

— Кажуть, — почав дід Асатур, — що в давні-прадавні часи наш край був такий, де вовк і вівця мирно паслися поряд. З далеких гір збігала в цей край прозора холодна річка, зрошувала поля і сади, і все навколо було вкрите пишною зеленню. Хліба і плодів було доволі. В ті далекі дні, кажуть, не було ні багатих, ні бідних, всі жили в достатку, насолоджуючись дарами свого благодатного краю, своєї чудової природи, а води в них було дуже багато, Люди не знали, що таке злидні. Не було нікого, хто б у них віднімав наслідки їхньої чесної праці, а вода, що збігала з гірських вершин, давала життя навіть сухим безплідним схилам, де каміння, завдяки їй, покривалося зеленню.

Але ось одного літа в саму спеку люди побачили, що води поменшало. її невистачало полям. І той, у кого були більші сили, захопив більше води. Врожай у нього був кращий, і він став багатшим і сильнішим від тих, кому невистачало води. Врожай у них був менший, і вони збідніли. З того часу багачі стали господарями води і позбавляли народ цього дару природи.

А води у бідняків щодалі все меншало. Багачі вволю поливали свої поля і залишали народові тільки краплі. Поля і сади народні сохли І гинули, і люди почали повставати і вимагати своєї частки води. Тоді багачі озброїли своїх слуг-велетнів, поставивши їх біля джерел води і наказавши не підпускати до них людей. «Ваша частка води, — сказали вони людям, — гине на шляху з гір. Підіть подивіться, хто поглинає її…»

Люди взяли лопати й кирки і піднялися в гори. Ішли вони, йшли і, нарешті, побачили, як вода вируючим потоком вливається в одному місці в скелю, а потім знову витікає з неї, але вже не такою сильною і буйною, а тоненьким, безшумним, безсилим струмком… Почали розбивати скелі. Треба ж довідатись, що там робиться, куди дівається, пропадає вода!

Працювали вони дні і ночі: скелі ворушити не жарт!.. Але ось, врешті, перед ними печера — велика-велика, ні кінця, ні краю не видно. Запалили люди смолоскипи, освітили печеру — і що ж бачать!.. В одному з її кутків сидить страшній-престрашний вішап, схилився над водою, і вся вода вливається в його величезну, страшну пащу… Ось цей вішап і поглинає всю воду, і тільки рештки, що збігають у потвори з губів, і дістаються селу. І ще бачать вони: чим більше поглинає вішап води, тим більшим стає він — з хвилини на хвилину росте, ширшає, товщає…

Побачивши людей, вішап затрусився. метнув полум’ям з очей, загримів громовим голосом: «Забирайтеся звідси, а тс проковтну всіх!»

Злякані, розгублені пішли назад люди. А за ними гуркіт, грім: це вішап величезним камінням загороджував вхід до себе.

Повернулись у розпачі люди в село і вирішили поставити в горах кам’яну статую, що зображає вішана. Ту, що ви бачили. Щороку приносили йому жертви, благаючи дати води для полів трохи більше того, що збігає з його губ.

Так, вічною мрією про воду, передаючи її з покоління в покоління, і живе народ. Живе і не втрачає надії, що настане час, коли він буде таким сильним, що не носитиме жертви вішапу, розриє скелі, знайде потвору і відірве їй голову… Що знову буде багато води і вона, як раніше, служитиме людям…

Дід Асатур так образно і переконливо вів свою розповідь, що часом хлопцям здавалось, ніби справді вішап існує і досі поглинає воду, не даючи її Лчавану.

— Виходить, наша річка і є залишком того, що збігає з губ вішапа? — запитав Грикор.

— Ходімо знайдемо вішапа, скрутимо йому голову! — хвилювався Камо. Йому не подобався цей вішап навіть у легенді.

Посміхнувшись, Ашот Степанович сказав:

— Ця легенда має дуже глибокий зміст. В нашій країні давно вже розбили голову вішапу — це зробила Велика Жовтнева соціалістична революція. Джерело народного життя, народного щастя відкрите і вирує тепер. Але ця легенда говорить нам і про інше — про те, що вода тут була і пропала. Нам треба знайти воду.

Наступного дня Ашот Степанович зібрав юних натуралістів. Знову говорили про воду.

Ашот Степанович, жвава, енергійна людина, сказав:

— Багато ви вже зробили, юні шукачі, а води знайти не можете. Десь у глибинах Далі-Дагу вода є, вона в його грудях знаходиться. Пам’ять про воду залишило нам не тільки каміння, залишилась вона і в серцях людей.