Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян
Геологи зійшли з нашими юними натуралістами на Далі-Даг. Вони обшукали всі стрімчаки, всі її долини, міжгір’я та улоговини.
Але води не було й сліду!
Де-небудь побачивши кілька сухих очеретинок, вони поспішали до них в надії, що біля них знайдуть воду — не міг же вирости очерет на сухому місці?.. Помітивши зелені кущики, бігли до них, оглядали і копали навколо — не можуть же вони рости без вологи?
Одного разу, коли діти, стомившись від довгих і безнадійних пошуків, збиралися вже повернутись додому, Армен раптом звернув увагу на зелену пляму одного з схилів Далі-Дагу. Вона була дуже далеко — значно вище від вершин Чорних скель, — як оазис у пустелі, різко виділялась на сірому, випаленому тлі гори.
— Там є вода, хлопці,— сказав геолог Ашот Степанович. — Без води не може бути такої свіжої зелені на цих вершинах.
— Коли б там була вода, її було б видно. Та й що там — невеликий зелений клаптик, як хустка! — заперечив Камо.
— Я ж не кажу, що там джерело… але навіть цей клаптик, який би він не був малий, мусить живитись водою.
— Вам дай волю, до ночі голодним ходитимеш, — пробурмотів Грикор. — Ти, Камо, хоч би рушницю взяв у діда — підстрілив би, в крайньому разі, отого шуліку.
— Потерпи, Грикор-джан! Коли ми знайдемо воду — то преміюємо тебе гускою з нашої ферми.
— І дозволите мені самому її з’їсти?
— Самому.
— По руках, коли так!
Камо подав руку Грикорові.
— Ну, готуй гуску: там вода. Хіба ж ви не бачите, яка зелень! — І Грикор, лукаво посміхнувшись, почав підніматись на гору.
Шлях був важкий, але всі швидко підійшли до того місця, яке здалеку здавалося зеленим килимом. Це був зелений клаптик землі, як хустка або розгорнута газета, але справді вкритий густою соковитою зеленню.
Лопатами і кирками хлопці заходились копати землю. Під зеленою травою був напіврідкий, вологий ґрунт.
— Вода!.. Слово твоє міцне? — спитав Грикор, викидаючи лопатою мокру землю. — Одержу гуску?
— Дивлячись, яка вода. Якщо це та вода, що колись давно пропала, що зрошувала поля, гуску одержиш. І не тільки гуску, а й інші нагороди. Всі ми одержимо: і від колгоспу, і від держави. А коли це звичайне джерело — чим воно нам допоможе так далеко?..
Викопавши яму близько півтора метра глибиною, хлопці знайшли джерело. Це був слабенький струмочок. Не маючи сили піднятись на поверхню, він живив вологою лише тоненький шар грунту.
— Цей струмочок неодмінно повинен мати і джерело — там, всередині гори, — сказав геолог Ашот Степанович. — Він десь тут, під землею. Але це джерело не має нічого спільного з водою царя Сардура. Воно дуже мале для того, щоб давати воду селу.
Хлопці, стомлені і розчаровані, стояли біля виритої ями і дивились, як вона поволі наповнюється водою…
Оглянувши зелений «килим», названий Камо хустинкою, і переконавшись, що це не та вода, яку вони шукають, геологи вирішили обстежити протилежний гребінь гори.
— Ну, а ви, — сказав Ашот Степанович хлопцям, — просто звідси можете повертатись додому.
Це означало, що роботу з ними він сьогодні закінчив і вони вільні.
Хлопці одійшли від джерела і прилягли в тіні скелястого виступу. Вони почували себе дуже стомленими. Говорити не хотілось, знемагав сон.
Так минуло години півтори-дві.
Нарешті Камо, схаменувшись, звівся:
— Ходімо, хлопці, нап’ємось води з нашого нового джерела, вмиємось — і додому.
— Ходімо, — згодились товариші.
Криниця була повна води. Вона стала прозорою, світлою і, переливаючись через край, потекла вниз вузенькою срібного стрічкою, виблискуючи на сонці.
До чого ж приємним було стомленій спекою землі ледве чутне дзюрчання струмочка! Армен згадав рибу, яку він одного разу витяг із сіті і пустив знову в озеро. Так само жадібно, як вона тоді, пила зараз воду і напівмертва трава цього випаленого сонцем схилу. Якби хлопці мали змогу відчути найтонші прояви, викликані водою в рослинах, вони помітили б, як воскресають паростки, які нещодавно помирали, як живодайна волога, засвоювана корінням рослин, піднімається вгору по їхніх стеблинах.
Недалеко від них на камені з’явилась куріпка. Витягнувши шию, вона дивилась на воду.
— Хлопці, адже ж ми, самі того не знаючи, добули воду для куріпок! — вигукнув Армен.
— Еге ж, навіть для шулік, для соколів, для ворон… — з гіркою іронією додав Грикор.
Камо, насупившись мовчав.
Ввечері, коли вони повернулися в село і розповіли дідові Асатуру про знайдене джерело, старий мисливець так зрадів, що перецілував по черзі всіх хлопців.
— Ви самі не розумієте, яку велику справу ви зробили! — скрикнув дід. — Та ж ви врятували диких кіз Далі-Дагу!
— Як це «врятували»? — здивувався Камо. — Адже ж вони від спраги не гинуть? Ти ж казав, що вони за день можуть пройти сто кілометрів?
— В тому-то й річ, що «можуть»… Проходять — і йдуть від нас зовсім: спочатку до озера на вершину гори, а звідти і на другий схил її. Ну, а для чого ж тоді жити старому мисливцеві Асатуру? Чого він буде вартий, коли ці схили Далі-Дагу залишаться без таких чарівних тварин?
