Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Безперечно, сер, ваші права законні й обгрунтовані, — холодно відповів юнак і, рвучко натягнувши повід, притримав коня. Більше він, поки не перемінилася тема, участі в розмові не брав.

Джонс рідко дозволяв, щоб будь-яка розмова обійшлася без нього. Певно, він теж був тоді з Мармедюком, бо почав згадувати про свої пригоди. Але оскільки його розповідь не становить такого інтересу, як розповідь судді, ми на ній зупинятися не будемо.

Невдовзі подорожні досягли того місця, де їм обіцяно гарний краєвид. Справді, цей краєвид був одним з наймальовничіших у горах Отсего, але, щоб натішитися ним по-справжньому, потрібні були лагідні барви літа. Тому довго не затримувалися й, побіжно оглянувши місцевість, вирушили додому, сподіваючись повернутися за кращої погоди.

— Весна — похмура пора року в Америці, — мовив суддя, — а надто в цих горах. Зима відступає в гори, наче у фортецю, звідки її можна вигнати лише після тривалої облоги, під час якої боротьба точиться з перемінним успіхом.

— Дуже влучне порівняння, судде, — зауважив шериф. — Так, залога Діда Мороза часто робить відчайдушні вилазки, — сподіваюсь, ви розумієте, мосьє Лекуа, що таке «вилазки», — і часом примушує генерала Весну та його військо відступати далеко на низовину.

— Так, сер, — відповів француз, уважно стежачи за своїм коником, який обережно намацував дорогу між коренів, ям, грубих мостів і драговин. — Так, я все зрозумів — долина замерзає на півроку.

Шериф навіть не звернув уваги на помилку Лекуа. Всі раптом відчули, яка мінлива пора року весна, і що нескоро буде справжнє тепло. Веселі й жваві розмови змінились мовчанкою і задумою, коли всі побачили, що на небі почали громадитися хмари — вони мчали ніби зусібіч, хоч ніякого вітру не було.

Суддя помітив ці ознаки близької бурі й показав на них дочці. Незабаром гори, що обрамляли озеро з півночі, сховала завіса снігу, й усі відчули крижаний подих північно-західного вітру.

Тепер подорожні думали тільки про те, щоб якнайскорше дістатися до селища, хоч через погану дорогу доводилося стримувати нетерплячих коней, які поривалися пуститись учвал там, де можна було йти лише ступою.

Позад Річарда, що так само очолював кавалькаду, їхав Лекуа, за ним — Елізабет. Вона, здавалось, перейнялася тією холодністю, з якою тримався Едвардс, коли розмовляв з її батьком. Мармедюк їхав за дочкою і раз у раз лагідно Підказував їй, як правити конем. Луїза Грант, очевидно, цілком покладалася на Едвардса, й тому юнак був поруч із нею, поки вони пробиралися похмурим лісом, куди так рідко проникали сонячні промені і де навіть удень було темно від дерев, що височіли довкола стіною. Там, де вони їхали, вітру не було, але зловісне затишшя, що звичайно передує бурі, здавалося ще страшнішим, ніж будь-який ураган.

Раптом почувся крик Едвардса, такий відчайдушний, що у всіх кров захолола в жилах:

— Дерево! Дерево! Рятуйтеся, женіть коней!

— Дерево! Дерево! — луною повторив Річард і хльоснув коня з такою силою, що перелякана тварина зробила стрибок трохи не на двадцять футів, і з-під її копит бризнули на всі боки багнюка й вода.

— Дерево! Дерево! — закричав француз.

Він припав до шиї свого скакуна, заплющив очі й так почав бити його каблуками по ребрах, що той умить наздогнав коня шерифа.

Елізабет притримала свою кобилу й подивилася вгору, все ще нічого не розуміючи. Раптом жахливий тріскіт порушив лісову тишу, й тієї ж миті батько дівчини схопив вуздечку її кобили.

— Господи, помилуй мою дитину! — вигукнув суддя, й Елізабет відчула, як її конячка, підкоряючись сильній руці, рвонулася вперед. Усі мимохіть зіщулилися, коли після тріскоту почувся дивний звук, ніби вітер засвистів у гіллі, а тоді пролунав страшний гуркіт, і земля здригнулася від удару велетенського дерева, що впало поперек стежки.

Суддя Темпл з одного погляду переконався, що його дочка, Річард і француз у безпеці; тоді він занепокоєно озирнувся, щоб дізнатись про долю решти супутників. Едвардс лишився по той бік дерева: якомога далі відхилившись назад у сідлі, він лівою рукою щосили натягнув повід свого коня, а правою вхопив за повід коня Луїзи Грант, пригнувши йому голову мало не під живіт. Обидві тварини тремтіли всім тілом і хропли з переляку. Луїза впустила вуздечку й затулила обличчя руками, схилившись у сідлі з виглядом відчаю і покори.

— Ви не поранені? — гукнув суддя, перший порушуючи моторошну тишу.

— Ні, дякувати богу, — відповів юнак. — Але якби дерево мало довге гілля, ми б загинули.

Враз він замовк і хутко підхопив Луїзу Грант — зомлівши від жаху, дівчина повільно сповзала з сідла. Але скоро вона прийшла до тями й сіла в сідло. З двох боків її підтримували суддя з Едвардсом, і так помалу вони їхали додому.

— Найбільша небезпека у лісі, — сказав суддя, — це раптове падіння дерева, бо передбачити таке неможливо — дерево може впасти за тихої погоди і взагалі без видимої причини.

— Причина падіння дерев абсолютно очевидна, — заперечив шериф. — Вони старіють, гниють і слабшають від морозів, і коли лінія, проведена через центр ваги дерева, відхиляється від його основи, воно неминуче впаде — це можна довести за допомогою математичних розрахунків. Я вивчав матема…

— Саме так, — урвав його Мармедюк, — міркування твої дуже слушні. Якщо мене не зраджує пам'ять, я ж тобі й пояснив це якось. Але як уберегтися від цього? Адже не будемо ми, гуляючи в лісі, вимірювати прикорні й обчислювати центр ваги кожного дерева! Якщо ти даси корисну пораду, друже Джоне, то зробиш країні величезну послугу.

— Дати пораду, друже Темпл? Та освічена людина дасть тобі пораду з будь-якого питання! Адже падають лише підгнилі дерева, — отже, не підходь до такого дерева, і все буде гаразд!

— Тоді б зовсім довелося відмовитись від прогулянок у лісі, — зауважив Мармедюк. — На щастя, дужі вітри звичайно звалюють такі небезпечні дерева. А такі випадки, як оцей, бувають вельми рідко.

Луїза тим часом зовсім збадьорилась, і вершники могли їхати швидше, але все-таки сніговиця наздогнала їх. Коли ж вони нарешті досягли селища й позлазили з коней біля «палацу», одяг їхній був весь у снігу, а чорні пір'їни на капелюшку міс Темпл під вагою сирого снігу зовсім похилились.

Коли Едвардс допомагав Луїзі злізти з коня, дівчина палко стисла його руку й прошепотіла:

— Тепер, містере Едвардс, ми обоє, і батько й дочка, завдячуємо вам своє життя.

А сніговиця розходилась не на жарт, і до заходу сонця всі ознаки весни зникли. Озеро, гори, селище й поля знов лежали під сліпучо-білою сніговою габою.

РОЗДІЛ