Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Безперервно сигналячи, грузовики в'їжджають на околицю Берліна. Їхній шлях лежить через Тельтов, Ланквіц, Темпельгоф за Шпрее на передову, що підкотилася вже від Франкфурта до Грюнгайде і Еркнера. Звідти, покриваючи шум моторів, долітає грім гарматних залпів. Дехто з біженців зупиняється на мить, дослухаючись до їх грізного гуркоту, і з подвоєною енергією поспішає далі. Туляться до матерів діти, жалібно плачуть немовлята, суне і суне з Берліна людський потік, немов сам страх розтікається з нього нескінченними ріками. Але це не той Берлін, що жив по фешенебельних віллах аристократичного передмістя і розкішних кварталах центра. З насиджених місць зрушив трудовий Берлін…

Чим ближче посувались машини до центра, тим голосніше гриміла канонада, тим дужче пахло пожарищами. Цілі квартали лежали немов камінні пустки, горіли будинки, бігали люди, рятуючи з вогню своє майно. Понівечені трупи валялись на дорозі. Машини, не маючи змоги об'їхати, колесами шматували тіла нещасних.

А з репродукторів, розвішаних на стовпах уздовж Берлінерштрасе, неслися істеричні заклинання гауляйтера і начальника берлінської оборони доктора Геббельса. Він кричав щось про несхибну твердість німецького солдата, більшовицький терор і монгольські винищувальні полки, закликав солдатів і офіцерів стояти, мов скеля, запевняй, що німецький фронт перед Берліном тримається і триматиметься, аж поки об нього не розіб'ється натиск росіян.

— Gott mit uns — з нами бог! Він пошле нам перемогу, — надривалися репродуктори.

Однак у ті слова не вірили навіть безвусі юнаки. На Унтер-ден-Лінден було спокійніше. Руїни було прикрито великими рекламними щитами і плакатами. Щоб підтримати дух берлінців, працювали театри, кіно, ресторани. Але ця підмальована візитна картка німецької столиці вже не могла нікого обдурити.

Нашвидкуруч сформований з відпускників і гітлерюгенда маршовий полк вивантажили за озером Грос-Мюггель. Він зміняв батальйон фольксштурму, що займав оборону вздовж невеличкої річки між Рансдорфом ї Фіхтенау. Сиві старики, озброєні мисливськими рушницями, крекчучи позалазили в машини, і колона рушила на захід до Трептова.

Взвод унтера Гартмана зайняв оборону біля залізничного мосту. Манфред поклав на шпали фауст-патрони, приладнав кулемет і гукнув підручного. Розжалуваний після своєї альпійської одіссеї, Репке був другим номером при кулеметі. Ковзаючи чобітьми по розкислому дну траншеї, він видерся на насип і кинув на бруствер поруч з кулеметом коробки з набоями.

— Ху-у, хай йому чорт, упрів.

З протилежного боку на насип виліз ротний, довгов'язий обер-лейтенант Келлер.

— Слухайте наказ! — закричав він, зводячись на тонкі ноги. — Полонених не брати! Стояти на смерть! Хто побіжить — розстріляю!

Дорогою від Еркнера швидко посувалися німецькі машини, мов гусінь, повзли обочиною ланцюжки піхоти. Над ними звивалися літаки, колупаючи дорогу бомбами, прошиваючи її трасами крупнокаліберних кулеметів. З лісу, що обгортав залізницю зеленою муфтою, російські танки фланговим вогнем обстрілювали колону. На дорозі зчинилася паніка. На луг, за річкою, висипала піхота, викотились палаючі машини. Над ними лопнула бризантна граната. А за хвилину на лузі розцвіли пекельні квіти вибухів. Російська артилерія перетнула шлях до річки. Відступаючі опинилися у вогненному мішку, який дедалі звужувався.

Сивий майор з навскіс розсіченим обличчям ускочив до траншеї.

— Де командний пункт?

Репке перелякано знизав плечима.

— Товста свиня! — зашипів на нього майор. — Я питаю, де командир?

— Я командир, гер майор, — виструнчився Гартман.

Той скептично глянув на унтер-офіцерські погони і, зло сплюнувши, побіг траншеєю. Чоловік сорок солдатів рушили слідом за ним.

За рікою все стихло. Російські танки кудись поділися. Дорога на Рансдорф була вільною, тільки де-не-де на обочині догорали розбиті грузовики. Манфред оглянувся. Позаду — довге поле, що впиралося протилежним кінцем у ліс. Коли вони їхали сюди, Манфред помітив під лісом ще одну лінію оборони, вздовж річки Нейєнхагенер. Проте це не дуже заспокоювало. До Нейєнхагенеру навряд чи хто з них добіжить. На цьому голому полі їх переб'ють, як курчат. Про те, щоб стримати росіян на позиціях, які займає їхній полк, нічого й думати. Досить одної атаки, і ці необстріляні хлопчаки не витримають, побіжать. «А чи не час мені кінчати свою солдатську кар'єру? Підставляти лоба під кулю, за кого? За тих, що давно повтікали на захід, чи, може, за тих, що сидять в підвалах імперської канцелярії?» Думки Манфреда обірвав вибух. Снаряд розірвався в річці, недалеко від мосту. Стовп змуленої води злетів до неба.

— Пристрілюються.

— Дай закурити, — попросив Репке. Його вилицювате обличчя було бліде мов стіна.

— Чого тремтиш, фронтовик?

— Ех, Манфреде, який з мене фронтовик. Я старий осел, хай йому чорт, — махнув рукою Репке і присів в окопі, прикриваючи од вітру вогник запальнички.

Раптом десь зовсім поруч тріснула земля. Міцне, немов камінь, повітря вдарило Манфреда у плечі і повалило на дно окопу. Зверху на нього упав ще хтось і притис до розкислої глини. Земля стогнала і здригалась. Втягуючи голову в плечі і втискуючись у землю, немов черв'як, лежав перед Манфредом взводний. Навкруги свистіло, гуло, тріщало, наче саме пекло зненацька вирвалось із розколотої землі і тепер скаженіло над їхніми головами. У гуркоті внбухів тонули крики поранених. Смерті, вирувала над окопами хвилин п'ятнадцять, але Манфредові здалося, що минула ціла вічність. Нараз усе стихло. Ще хвилин п'ять вони не вірили, що лишилися живі, і не наважувалися підвести голови. Тиша, яка зненацька впала на них, давила чи не дужче за гуркіт. Манфред відчував у роті терпкий присмак глини.

— Ей, ворушись, хто там у мене на спині?!

Манфред підняв плече. Зі спини скотилася каска і дзенькнула об автомат Гартмана.

Унтер підвів заліплене глиною лице.

— Мертвий.

Манфред вибрався з-під мерця і глянув на Репке. Той сидів, сховавши між коліньми голову.

— Ти живий?

— Живий.

Манфред обережно виглянув з окопу. Російські танки стояли за річкою. До них, перебігаючи від воронки