Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Гравці ставили нові жетони. Дим усе нижче звисав над столом. Кулька знову бігала колом рулетки, і знову круп'є горнув до Хорста купи жетонів. Уже встали з-за стола дипломати, ці молочні брати у візитках і хрустких манишках, уже двічі баронеса посилала свого камердинера по нові жетони, вже вийшли з гри кінозірки, вже зайняли місце глядачів граф Кутаїсов і Шарлотта Арагонська, а фортуна все ще не покидала Хорста. Глядачі щільніше обступили стіл. Хорст чув їхній шепіт у себе за спиною.

— Йому везе, як Олександру Македонському.

— Чортівня, чародійство якесь.

— Чорна магія.

— Зачекайте, фортуна ніколи не відзначалась однолюбством. Вона міняє своїх обранців частіше, ніж дама з панелі клієнтів.

«Мені так довго не везло в житті, думав Хорст, — повинно ж хоч коли-небудь повезти». Ним опанувала якась холодна розсудлива ненависть до всіх цих набитих грішми баронес, спекулянтів з манерами дипломатів і дипломатів з душами рицарів плаща і кинджала. Він ловив на собі їхні здивовані, сповнені затаєної злоби погляди, і дика, отруєна глибоким болем насолода вливалась йому в серце.

— Я пас, — прошепотів над вухом Дайн-Рябчук. — Раджу і тобі зупинитися.

Але Хорст не міг зупинитися, фортуна все ще стояла на його боці. Про те, скільки він виграв і що має робити з тими грішми, Хорст не думав, його думки крутилися, мов кулька по колу рулетки, і не сягали далі стола і тих, хто ще сидів за ним.

Високий настінній годинник продзвонив третю годину ночі. Баронеса схилила голову до плеча і поставила свої жетони на одиницю. Альдо Фрасконі зробив те саме. Хорст поставив рівно стільки, скільки вони обоє разом, і… виграв. Дівчатка із кордебалету, що прийшли до залу поглянути на щасливчика, зааплодували Хорстові. Вони знали вимоги хазяїна казино і з усіх боків кинулися цілувати обранця фортуни. Круп'є підняв свій жезл.

— Хто з присутніх хоче сісти до стола?

Серед публіки охочих не знайшлося.

— Стіл вільний, панове.

— Одну хвилиночку, — вигукнув сеньйор Альдо Фрасконі. — Я хочу ще раз поставити.

— Але ж у вас, мосьє, немає жетонів, — зауважив круп'є.

— Нічого, я ставлю ось цей камінчик, — Фрасконі вийняв з бокової кишені коробочку, розкрив її і подав круп'є. — Оцініть його вартість.

— Сто п'ятдесят тисяч франків, мосьє, — вперше за весь вечір у круп'є загорілися очі, і Хорст зрозумів, що цей камінний француз з бакенбардами чи не найазартніший гравець.

— А скільки, на вашу думку, виграв сьогодні цей пан?

— Приблизно стільки ж.

Альдо Фрасконі кинув на Хорста пронизливий, безжалісний погляд.

— Чи згодні ви поставити все?

Дайн-Рябчук схопив Торнау за руку.

— Не йди на цю авантюру, Хорсті.

В набитому людьми залі запала напружена тиша. До Хорстового вуха долетів тихий хрускіт маятника, ніби хтось зламав його, зупиняючи час. Фрасконі випнув живіт, надувся, пихато дивлячись на свого противника, як дивиться мільйонер на жебрака, що виявив дивовижне нахабство зрівнятись з ним у багатстві. Хорстом опанувала дика злість.

— Згоден, — сказав він круп'є так, ніби не Фрасконі, а круп'є ішов ва-банк.

Постріл виявився влучним. Альдо Фрасконі побурів, жили на скронях здулися, жовна кулями забігали під шкірою.

— Щеня! — процідив він крізь зуби.

— Гра з половини, — оголосив круп'є і, помітивши, що Хорст не розуміє його слів, пояснив — Таблиця ділиться навпіл. Цифра тридцять сім не грає. Яку половину бажаєте?

— Першу! — вихопився Фрасконі.

— Згоден, — тихо промовив Хорст і тільки тепер відчув, що його морозить. «Що, власне, я втрачаю? Прийшов сюди голий і піду голий». Проте серце його вже стискала судомина жалю.

Круп'є сів на стілець, тремтячі повіки поволі закрили палаючі жадобою очі. Він пустив рулетку. Охоплений шаленим напруженням, зал повис над столом сотнями вирячених очей і спітнілих, перекошених згубною пристрастю облич. Кулька прошелестіла колом раз, удруге, втретє і впала у сектор з цифрою 19. Із сотні горлянок вилетів здавлений крик. Потім все змішалося, завирувало, замахало руками. Хорст разом із стільцем злетів під стелю і поплив у густій хмарі диму навколо стола. Під ним біснувалася зграя фанатиків рулетки. Дайн-Рябчук лежав животом на столі, прикриваючи гору жетонів. У руках круп'є жевріла червона сап'янова коробочка з іскристим алмазом усередині. Круп'є дивився на нього, мов на казкову жар-птицю. Враз постарілий, згорблений шукач африканських алмазів сеньйор Альдо Фрасконі продерся крізь натовп до виходу. Ним цікавились тільки фоторепортери місцевих газет. Їх бліци сліпили Хорстові очі. Хорста піднесли до невеличкої мармурової статуї грецької богині Фортуни, що стояла в ніші майже під стелею. Їі обранці діставалися до неї, тільки здершись на плечі своїх шанувальників.

— Цілуй! — заволали істеричні голоси.

Хорст поцілував запилені мармурові ноги богині і подумав про Гізелу: «Якого чорта я пішов з нею до собору? Досить було почекати якийсь день, і все було б інакше…» Він гірко подивився в очі Фортуні, і йому на мить здалося, що вона відповіла лукавою усмішкою.

Хорста обережно, немов кришталеву вазу, опустили на підлогу. Фанатики шанобливо розступилися, звільняючи йому шлях до стола. Торнау ступив крок і зупинився. На нього дивилися ті ж самі цупкі, пронизливі очі, які він бачив у соборі. Тепер вони були сповнені їдкого сарказму. На цей раз незнайомець не ховався. Стояв біля вікна, палив сигарету і всміхався. Від тої усмішки Хорстові пробіг поза спиною мороз.

У кабаре, куди вони зайшли з Дайн-Рябчухом після того, як обміняли жетони на зеленкуваті купюри з портретом Веніаміна Франкліна, стояла напівтемрява. В густій хмарі сигаретного диму плавала тиха мелодія. На естраді, вихоплена різноколірними пасмами світла, звивалась в жагучому танці молода жінка. Власне, на танок це було мало схоже. Вона то