Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Не прибіднюйся, Стенлі. Скільки ти поклав у кишеню після Афін?

— Ет, до ката, що я там поклав. У Салоніках мене обпатрали, мов різану курку.

Хорст слухав їхню розмову, а сам намагався збагнути: хто вони — комерсанти, дипломати чи, може, спільники по якихось грошових аферах? Адже цей тип сказав, що зацікавився ним після того, коли його ославили на всю Німеччину як фальшивомонетчика. Різні думки виникали в голові Хорста, та все ж він ніяк не міг зрозуміти, з ким має справу. Слова про дружбу в устах цього типа звучали як зле кепкування над його безпорадністю. Хотілося встати й піти геть. Він, мабуть, так і зробив би, коди б у цю мить не помітив танцівницю, що спускалася з естради до залу. На ній була лискуча, ніби з живого срібла, сукня, яка щільно облягала красиві форми її тіла, переливаючись потоками яскравих блискіток. Жінка зійшла в зал і впевнено попрямувала до їхнього столика.

— Знайомся, Карло, — сказав Шульце, — твій попутник.

Жінка простягла Хорстові руку в білій мереживній рукавичці.

— Карла Хелман, — вона відверто роздивлялась його вродливе обличчя.

— Хорст Торнау.

— О, нарешті я чую це ім'я від його власника, — вона опустилася на стілець, що його запобігливо підсунув Дайн, узяла сигарету з пачки, запропонованої Шульце, і смачно затягнулася димом.

Кельнер приніс червоного омара, обкладеного листками парникового салату, і гарячий глінтвейн. Лоскотливий дух прянощів підіймався над столом, але Хорст забув про голод. Він уже не міг одвести очей від Карли Хелман. Коротко підстрижене волосся спадало на високе чоло непокірними пасмами. Засмагле обличчя осявали великі сині очі, в глибині їх час від часу спалахували зеленкуваті ніжні й теплі іскрини. Пухлі, ледь підмальовані губи обіцяли таку насолоду, що в Хорста паморочилося в голові від самої думки про їх дотик.

— Хто це такий ласун? — запитала жінка низьким приємним голосом, піднімаючи кришку над паруючим глінтвейном.

Шульце кивнув на Хорста.

— Виявляється, мужчини теж люблять солодке.

Карла подарувала хлопцеві привітний і якийсь до щему лагідний погляд. Щоки йому спалахнули.

— Не соромтесь, Хорсті, вони теж люблять солодке, хоч і вдають із себе наскрізь просолених.

Проте Хорст уже не міг побороти збентеження і своєї зрадливої соромливості. В присутності цієї жінки він почував себе, як закоханий школяр. Кудись без сліду пропав страх перед Шульце. Тепер його хвилювала тільки вона.

Карла Хелман була старшою за Хорста років на п'ять, а може і більше. Вона могла б звести новий Олімп для Венери із своїх коханців. Проте її тішила розгубленість і цнотливість цього красивого юнака, з яким їй доведеться подорожувати за Альпи. Подумавши про це, Карла раптом згадала, що привело її в зал, куди вона взагалі не дуже любила виходити після виступу.

— Шеф чекає на вас, Гсро. Старий непокоїться, чому ви так довго?

— Не міг же я говорити з ним, коли він грав з таким диким фартом. Можеш поздоровити, сьогодні він виграв тисяч триста, не менше.

Брови Карли здивовано поповзли вгору, в очах спалахнула водночас цікавість і глибокий непідробний сум. Ніби вона щиро співчувала Хорстові.

— Ви граєте в рулетку?

— Ні. Вперше в житті сів до стола.

— Це згубна пристрасть. Я знала людей, які через неї пішли на той світ значно раніше, ніж їм було накреслено богом. А втім, хіба все інше в житті не згубне? — промовила Карла, задумливо розглядаючи тоненьку цівку диму, що вилась догори від її сигарети.

— Нам пора, — Шульце загасив у попільниці недокурок, — Хорсті. Сподіваюсь, ти не заперечуєш, щоб я називав тебе так і надалі?

— Називай, як тобі заманеться, — Хорст навмисне перейшов на «ти», його знову починав дратувати цей нахабний тип, що весь час намагався принизити його гідність.

— Слухай, у готелі на тебе чекає шеф. Ми підемо туди разом.

— А хто вам сказав, що я маю охоту розмовляти з вашим шефом?

Шульце глянув на нього так, що в Хорста знову прокотився поза спиною мороз. Проте за мить Геро вже усміхався.

— Тоді, може, тобі приємніше буде зустрітися з німецьким комендантом Монако? — звернувся він до хлопця глузливо. — Комендатура тут недалеко. А ось у цьому конверті невеличке досьє, з якого комендант швидко довідається, що перед ним не Доменіко Бенедетті, а Хорст Торнау, який утік від гестапо.

Хорст дивився у крижані очі Шульце з відвертою ненавистю.

— Геро, навіщо так грубо, — з докором сказала Карла і всміхнулася Хорстові. — Ти підеш. У тебе немає іншого виходу.

— Так, так, нема, — погодився з нею Дайн. — Не бійся, Хорсті, нічого поганого тобі не зроблять. Навпаки, шеф хоче допомогти тобі позбутися постійного страху перед гестапо. Я сам просив його про це.

— Нічого не розумію, Стефане. Виходить, ти…

— Так, так, Хорсті. Я подбав про тебе. Ти не бійся.

— Я не боюся, але хочу знати, хто ви такі і хто ваш шеф?

— Питання цілком слушне, — промовила Карла. Вона говорила так, ніби погоджувалася з Хорстом і в той же час дивувалася його наївності. Карла перевела погляд на Шульце, потім на Дайна і несподівано розсміялася.

— Дивлячись на вас, мої любі, йому може здатися, що він попав до зграї гангстерів. — Карла Хелман звернулася до Хорста: — Ми представляємо інтереси американської місії в Берні. Це тебе влаштовує?

— Цілком, — несподівано для самого себе випалив Хорст. Власне, він уже два з половиною місяці сидить тут, у Монако, очікуючи, поки сюди прийдуть американці. Ну, а коли вони знайшли його раніше, тим краще, тим менше у