Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
— Вставай, Репке, зараз буде робота.
Російський танк стрибнув з берега в річку. Сріблястий вал прокотився бронею і злетів на боки, розсічений баштою, за якою на моторі поприлипали десантники. Гартман схопив кулемет і полоснув по них довгою чергою. Танк підняв хобот гармати, але вона дивилася кудись у насип. Тим часом інші танки спокійно обстрілювали німецькі окопи. «Де ж наша артилерія? Чи з нами лишився тільки бог і більше нікого?» Але думати про це не було часу. Танк уже виповзав на берег. Дуло його гармати задиралося вгору, намацуючи кулемет. Гартман схопив фауст-патрон. Ударив постріл, за мить над танком знялася вогненна куля. Башта відігнулась назад, мов кришка відкупореної бляшанки. З черева машини повалив чорний дим. Проте мотор ще працював, гусениці повзли на берег, витягуючи з води скалічене тіло машини.
Манфред присів у окопі і смикнув за штани одурілого Репке. Один за одним три вибухи струсонули траншею. Манфред бачив, як злетів у повітря залишений на бруствері кулемет. Четвертий снаряд, пущений вже зовсім збоку, дзьобнув траншею метрів за десять нижче, занурився у грунт і вирвав у насипі велику діру. Разом з землею полетіли у повітря тіла безвусих солдатів.
— О боже, — хрестився Репке.
Але бог, мабуть, уже переметнувся на бік безбожників-росіян, бо наступної хвилини кинув з неба на траншею хмару крилатої смерті. Радянські штурмовики знизились так, що, здавалося, черкали крилами по касках солдатів. Ревіння моторів, клекіт кулеметів, вибухи бомб — усе злилося в один нескінченний, несамовитий гуркіт. Вони знову лежали, втискаючи тіла в розкисле глиняне місиво. Не встигли штурмовики відлетіти, як за річкою почулося страшне російське «ура!». Воно народилося в гуркоті бою, перескочило нешироку річку і валом накрило траншеї. Манфред схопився на ноги. Радянські солдати вилазили на берег кроків за сорок від їхніх окопів.
— Гранати! — закричав взводний і жбурнув на берег довгу, на білій палиці гранату. Вона не вибухнула. Мабуть, унтер з переляку забув висмикнути чеку запалу. Більше гранат не було. Зате на шпалах лежало два фауст-патрони. Не цілячись, Гартман випустив їх униз під насип. Десь зовсім поруч ударив кулемет. Манфред озирнувся і побачив обер-лейтенанта Келлера. Ротний лежав між рейками, поливаючи свинцем і чужих, і своїх. У долині російські солдати уже досягли траншеї, там вони майже не зустріли опору. Безвусі солдатики піднімали руки і падали, скошені кулями Келлера. Ближче до Рансдорфа танки з червоними зірками на баштах спокійно переходили річку.
— Тікаймо, Манфреде! — закричав Репке.
Але унтер випередив його: вискочив на бруствер і рачки поліз через полотно.
— Назад! — закричав Келлер. В його окулярах криваво блиснуло призахідне сонце.
Проте крик обер-лейтенанта не спинив Гартмана, страх перед росіянами був сильніший.
— Боягуз! Падлюка! Застрелю! — ротний схопився за парабелум і, коли унтер зірвався на ноги, щоб скочити з насипу, вистрілив.
Гартман викинув уперед руки, ніби хотів ухопитися за повітря, і впав, ковзнувши лицем по рейці. Обер-лейтенант повернув до них люте, перекошене обличчя.
— Стріляй, сволота! — закричав він на Репке.
Несподівано Репке вистрілив. Коротка автоматна черга розтрощила окуляри Келлера, рвонула назад його плескатий череп. У Репке з горла вилетів дикий божевільний крик. Товстун вискочив з окопу і, пригинаючись, побіг уздовж залізничної колії.
Вальтер фон Торнау сидів у кабінеті і прислухався до гуркоту артилерії, його розкішний особняк містився на Тіргартенштрасе. Проте і тут, у самому центрі Берліна, вже було чути канонаду і завивання російської «катюші», так ніби вона стояла за два квартали, на Александерплаці. За вікном чорні віти дерев розрізали ультрамаринове небо на сотні великих і малих клаптів. Ті шматочки густої надвечірньої блакиті, немов скалки розтрощеного вибухами неба, випромінювали відчайдушну, передкінцеву тривогу. Вона проникала в душу опального фельдмаршала і ятрила стару незагойну рану.
Сутінки виповнили кімнату. Проте фельдмаршал не опускав штори і не запалював світла. В напівтемному кабінеті в: н почував себе спокійніше. На протилежній стіні висіли численні фотографії, своєрідний життєпис за досить довгий відтинок часу. В сутінках вони здавалися темними провалами, ніби хто повибивав із стіни цеглу. Прете генерал і так знав, що зображено на кожній із них. Неначе внутрішній промінь блукав по закутках пам'яті, вихоплюючи з темряви часу ту чи іншу деталь його життя і заповнював змістом чорні квадрати на стіні.
Ось він молоденький, підтягнутий юнкер. У його очах застигла жадоба подвигів і ратної слави. Потім лейтенант у почті Гінденбурга. Згадалося, як важко було батькові влаштувати його при генеральному штабі. Він уже не належав до юнкерської касти «чистої крові», яка постачала кадри німецького вищого офіцерства, його батько був промисловцем, членом спостережної ради воєнної фірми «Генріх Ерхардт АГ». Це йому часто згадували навіть тоді, коли він і самі уже носив генеральські погони. Вальтер Торнау сприйняв політичний курс свого батька, одного з активних діячів «Пангерманської спілки», і тому досить швидко зійшовся з тодішнім військовим міністром генералом Вернером фон Бломбергом. Фельдмаршал глянув туди, де на стіні чорнів великий квадрат. На тій фотографії вони стояли з Вернером біля Женевського Палацу націй. Тоді Бломберг був головний військовий радник німецької делегації, а Вальтер фон Торнау — його найближчий помічник і начальник особистого штабу.
Генерал-фельдмаршал заплющив очі. Далі спогади були неприємні. Поряд з тою женевською фотографією, під великим портретом Адольфа Гітлера, висіло фото, де вони з Вернером зняті під час приватної зустрічі з націстським фюрером на берлінській віллі Бломберга. Тоді вони удвох з Бломбергом віддали єфрейторові Гітлеру ключі від генерального штабу німецької армії. Правду сказати, всі ці дванадцять років фюрер не обминав їх своєю милістю. Ордени, посади і чини сипались на них щедро. Іноді Гітлер навіть рахувався з їхньою думкою, як те було із строками нападу на Францію, коли фюрер тринадцять разів скасовував свої накази.
Він не знав, звичайно, що їхня думка про весняний наступ базувалася не тільки на неефективності танкових операцій в осінньо-зимовий період, а і на сподіванках схилити Захід до спільної
