Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

кохаю?» Такого гарячого почуття Карла Хелман не знала уже давно. З того часу, як Шульце підібрав її на панелі нью-йоркського Гарлему, минуло більше десяти років. Вона знала багатьох, але ні до кого не розкривалося її серце. В п'ятнадцять років, після наглої смерті батьків, дівчина опинилася на вулиці. Тоді у неї було інше ім'я, але вона нікому не називала його. Зберігала як пам'ять про світлі дні дитинства, про материнську ласку і чисті помисли юності. Потім Карла безліч разів міняла свої імена. Навіть Геро знав тільки ту кличку, яку вона вигадала собі у вечір, коли долі було бажано, щоб вони зустрілися.

Хорст розплющив очі і побачив перед собою її стривожене обличчя.

— Карло, це ти? — запитав, ніби не вірив, що перед ним не привид.

— Мене зовуть Раймондою, Хорсті, — відповіла вона і раптом зрозуміла, що. берегла це чисте, не забруднене розпустою ім'я для нього.

Та Хорстові зараз було не до цього. Спробував сісти і не зміг. Гострий біль у руці примусив знову лягти на підлогу.

— Що з тобою? — стривожилась Карла. — Ти поранений?

— Здасться, ні.

Він підняв руку. Рукав затік кров'ю. Карла скрикнула.

— Не хвилюйся, мабуть, нічого серйозного. Рука працює, — перемагаючи біль, стиснув пальці в кулак.

— Зараз я перев'яжу…

Карла допомогла йому сісти під стіну, розстебнула кітель, звільнила поранену руку. Сорочка просякла кров'ю під саму пахву. Рукав довелося відірвати геть. Невеличкий осколок пройшов між кістками трохи нижче ліктя. Ранка була маленькою і вже встигла запектися, однак на протилежному боці, при виході, осколок трохи розвернув м'язи. Карла поглянула навколо, шукаючи чогось такого, чим можна було б перев'язати, проте нічого поблизу не знайшлося. Тоді вона вийняла хустинку, невеличкий флакон духів і заходилася промивати рану, її обличчя було зовсім поруч. Хорст з вдячністю дивився у ніжні, стривожені очі Карли. Її тонкі пальці пестили його руку, знімаючи з неї біль. Хорст занурився обличчям у золоту піну її волосся і так сидів, аж поки вона перев'язала йому рану.

— Треба одягтися, Хорсті.

Він звівся на ноги, надів з допомогою Карли кітель. Потім несподівано притяг її до себе і поцілував.

— Не знайшли кращого місця для поцілунків?

Вони сполохано озирнулися. В проломі стіни стояв Дайн-Рябчук.

— Я чекаю на них, як дурень, а вони тут у любов граються, — він скотився з купи битої цегли прямо до сейфа. — Ти взяв документи? — запитав, обтрушуючи пилюку.

Хорст згадав про жовту шкіряну папку і занепокоєно почав шукати її, присвічуючи собі ліхтариком. Папка лежала на підлозі біля стіни, поруч з купою мотлоху. Хорст нагнувся, щоб підняти її, і побачив білу, з відполірованими до блиску нігтями руку генерала.

— Візьми, Стефане, і мерщій ходімо звідси. Нам треба ще встигнути на Трептов в архів. — За порогом Хорст спіткнувся об чийсь труп. Присвітив ліхтариком. Мертвий дворецький лежав долілиць, стискаючи в руці якийсь папірець. Дайн висмикнув його із скарлючених пальців.

— «… Передаю у повне і безроздільне володіння Рудольфа фон Торнау родовий маєток у Зальцкаммергуті і землі, що за Берг-ам-Ляймом у Мюнхені. Генерал-фельдмаршал Вальтер фон Торнау», — читав уголос Дайн. — Підпис і печатки нотаріуса. Хорсті, ця дарча грамота стосується тебе.

Хорст махнув рукою.

— Можеш узяти її собі на пам'ять. — Він штовхнув двері і вийшов з будинку.

Дайн склав учетверо листок і, ховаючи його в кишеню, сказав:

— Коли дарують маєтки, їх треба брати і дякувати. Так я кажу, Карло? — він хитро посміхнувся і пішов слідом за нею до виходу.

Машина мчала по Саарландштрасе до Ландверканалу, ніби тікала від багряної заграви, що висіла на північному сході Берліна. За Шпрее бурхало вогненне море. Гуркіт гармат зливався в суцільне виття. На вулицях було видно як удень.

— Швидше, швидше, — підганяв Рябчука Хорст.

Проте Стефан і так щосили гнав машину. Довжелезну Кайзер-Фрідріхштрасе вони проскочили хвилин за десять. Починався Трептов. Тут не було пожеж. Майже «сі будинки стояли цілі, але ближче до Шпрее, в районі Шьоневайде, бій гримів ще запекліший, ніж на півночі.

— Здається, не проскочимо, — крикнув Дайн, показуючи на барикаду, що перетнула вулицю. Там снували постаті у солдатських мундирах.

— Давай ліворуч, — гукнув Хорст. — Заїдемо від Трептов-парку.

Скоро вони звернули у вузький провулок, що йшов між глухими стінами якихось фабричних будівель і впирався у високі залізні ворота. За ними сіріла чотириповерхова громада архіву. Несподівано ворота розчинилися. Чорний «Оппель-адмірал» вилетів у провулок, мало не врізавшись у їхню машину. Дайн притис «бюїк» до голої бетонної стіни. Зустрічна машина завищала гальмами. Поруч з шофером Хорст помітив чиєсь дуже знайоме обличчя. Але, поки до його свідомості дійшло, що то барон фон Дітц, «Оппель-адмірал» уже зник. За ним із воріт вискакували криті брезентом грузовики і ревучи проносились повз «бюїк». Хорст налічив п'ятнадцять, а машини все ще котилися з пирії.

Коли промчав останній грузовик, Дайн газонув, і «бюїк» ускочив на подвір'я архіву. Хорст оглянувся на будку охоронця біля воріт, чекаючи, що той зчинить тривогу. Однак ні в будці, ні біля неї нікого не було. Подвір'я дихало пусткою. Тільки вітер ганяв асфальтом схожий на чорний лапатий сніг попіл від паперів.

— Давай під парадний! — крикнув Хорст.

Дайн-Рябчук на повному ходу розвернув «бюїк» і підігнав його до центрального під'їзду.

— Зачекайте на мене.

Хорст вискочив з машини і пірнув у чорну пащеку дверей. Карла кинулась слідом за ним.

Величезний вестибюль — порожній, як і довгі нескінченні коридори, що розтікалися від нього на два боки. Перескакуючи через східці, Хорст побіг на другий поверх. Він знав, що кабінети начальства в націстських установах, як правило, містяться на другому поверсі. З невеличкого холу, залитого через високі вікна червоним відблиском