Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Ти підеш зі мною, — сказала Карла, підводячись з-за стола.

Вперше за сьогоднішній вечір Хорст усміхнувся.

— З вами, міс, хоч на край світу.

«Чи бачиш, він, виявляється, вміє говорити компліменти», — скривив тонкі губи Шульце. Йому явно не подобалася підвищена зацікавленість Карли цим юнаком. «Старіє моя козирна. Починає захоплюватись дітьми. А все ж вона молодець. Перед її чарами не встоїть і камінь».

Шульце важко підвівся на ноги.

— Омара доведеться злопати тобі самому, Стенлі. Тільки гляди не напивайся. Вранці виїжджаємо.

О шостій ранку Хорст піднявся в номер готелю. Гізела спала у кріслі. Перед нею на столику стояла порожня пляшка коньяку і дві чарки. «Чекала на мене», — подумав Хорст і тихо, щоб не розбудити її, пройшов до письмового стола. Вийняв ручку і на листку календаря написав: «Гізі! Якщо можеш, вибач мені». Замислився. Власне, більше писати було нічого. У тому, що сталося між ними, він не винив ні її, ні себе. Хтось зовсім інший був у тому винуватий. Ця ніч, що ще клубочилася десь за досвітнім морем на волохатій спині Корсіки, круто повернула його життя. Через кілька хвилин перед ним простелиться шлях за гори, туди, де зараз вирує смерть, на північ, у Берлін…

Шеф виявився небагатослівним. Коротко пояснив, чого від нього хочуть, передав документи на ім'я Рудольфа фон Торнау, сина генерал-фельдмаршала фон Торнау, що нібито повертається з Рів'єри разом з дружиною, роль якої виконуватиме Карла Хелман. З ними подорожує їхній дворецький Густав Гаген-Дайн-Рябчук. Тепер Хорст розумів, чому ним зацікавилась американська розвідка. Рудольф фон Торнау був його вітчимом. Шефа не цікавили їхні родинні стосунки. Він навіть не запитав, чи зустрічався коли Хорст з генералом. Шефа не цікавило й те, що вітчим уже давно не жив з його матір'ю. У нього був свій підхід до сім'ї Торнау і свої справи до фельдмаршала, з яким він, певне, був особисто знайомий. Генерал-фельдмаршал Вальтер фон Торнау має передати якісь папери, що компрометують декого з видних американців, викриваючи їхні зв'язки з гітлерівцями. Цього шеф не приховував від Хорста.

— Зважте, частина документів — у гестапо. Фельдмаршал фон Торнау обіцяв мені забрати їх звідти. Але може так трапитися, що це доведеться зробити вам особисто. Там в архіві працює ваш вітчим. Не зупиняйтесь ні перед чим. Підкуп, шантаж — усе годиться. Тепер у Берліні хаос. На вас ніхто не зверне уваги. Я посилаю з вами досвідчених людей, вони допоможуть вам. З богом, Торнау. Якщо вам пощастить виконати це завдання, ви будете багатою людиною і поїдете в Штати ось з цією чековою книжкою. Тут півмільйона доларів. Погляньте, вона заповнена на ваше ім'я.

Так у цю сповнену карколомних подій ніч він став майже мільйонером, дворянином бо до його прізвища було додано приставку «фон», і «чоловіком» чарівної Карли Хелман. Що він міг написати після всього того Гізелі? Тепер у його новому житті для неї вже не було місця.

Гізела ворухнулася в кріслі. Хорст завмер, боячись, що вона прокинеться, і тоді треба буде їй щось казати, виправдуватись, а в нього бракувало слів навіть на коротку записку. Проте Гізела не розплющила очей. Сон міцно склепив її повіки, сповнив п'яним кошмаром глибоке забуття. Вона важко зітхнула і, похиливши голову на груди, затихла знову.

Хорст схилився над календарем і дописав: «Не шукай мене, Гізі. Далі нам бути разом не можна. Небо не бажає нашого щастя. Можливо, колись воно зведе нас знову і подарує нам кращі часи».

З вулиці долетів протяжний звук клаксона. Він кликав у дорогу. «Ти вільна, Гізі. Прощай!» Хорст одірвав листок, вийняв з кишені три пачки доларів по десять тисяч у кожній і поклав усе те на столик перед Гізелою. Протяжний звук клаксона знову нагадав, що внизу на нього чекають. Хорст ще раз глянув на Гізелу. Тихо прочинив двері і вийшов з кімнати. Внизу його ждав «бюїк». Біля машини в строгому, англійського крою костюмі стояла Карла. Попереду сиділи Дайн-Рябчук і Шульце, який мав супроводити їх до Берна. Хорст відчинив дверцята.

— Прошу.

Карла сіла в машину. Хорст глянув на вікно свого номера і стрепенувся.

У вікні стояла заплакана Гізела. В її руці білів невеличкий листок календаря.

«Ми будемо йти і йти вперед і все рознесем на шматки!» Унтер Гартман, надимаючись, мов сіра земляна жаба, викрикує слова солдатської пісні. Новоспечені солдати нескладно вторять йому. Пісня тоне в гуркоті автомобільних моторів. Колона грузовиків витяглася з лісу на широкий автобан і застряла в потоці біженців, «…і все рознесем на шматки!» — голос Гартмана злетів було на високу ноту, але враз захрипів, уриваючись, ніби з унтера хтось випустив повітря, як з гумової кульки.

Назустріч машинам, сповнений панічного жаху, котився людський потік. Велосипеди, тачки, підводи, дитячі коляски… Сіра пригнічена маса і бляклі, налиті страхом та німою скорботою очі. Сотні, тисячі очей, що свердлять тебе мовчазним докором.

Манфред Тегарт одвернувся, вперся поглядом у забруднені глиною і гноєм чоботи Репке. «Невже це та непереможна, нездоланна Німеччина повзе, біжить, тікає світ за очі, обвішана торбами, потертими валізками, рюкзаками? Невже це той войовничий народ, що покликаний богом і фюрером панувати над світом? Невже це він?» Згадалися кадри кінохроніки: марш-паради на Королівському плаці в Берліні, білоокий фюрер з істерично викинутою вперед рукою і дикі, фанатичні крики натовпу. Цього самого натовпу, що понуро бреде тепер автобаном на захід. Думки, жорстокі, безжалісні, печуть Манфредові серце. Він дивиться на бліді, безвусі обличчя солдатів, позначені невловимою печаттю смерті, і біль в душі закипає з новою силою. Молоденькі солдатики блимають з-під сталевих рогатих касок на дорогу. Вони, як і Манфред, намагаються не дивитися на тих розгублених, переляканих людей,