Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
Канонада на сході не вщухала. Гуркіт бою посилювався. Здавалося, битва точиться вже в північній частині передмістя. Ніколи не сподівався Вальтер фон Торнау дожити до цих жахливих хвилин. Мимоволі пригадалися слова Фрідріха II: «Росія — це страшна держава, котра через сто років примусить тремтіти весь світ». Як могло трапитися, що німці забули про це застереження?
«Про тебе теж забули. Ніхто навіть не запропонував тобі евакуюватися! Та про себе ти подбаєш. А хто подбає про Німеччину?»
На столі несподівано задеренчав телефон. Генерал здригнувся. «Кому я ще потрібен? Невже згадали про опального фельдмаршала і вирішили просити поради?» Ця честолюбна думка, не раз виникала в нього. Сидячи в своєму кабінеті, тамуючи подагричний біль у старому тілі, Торнау все ще плекав надію, що його покличуть, попросять, повернуть до рук фельдмаршальський жезл і владу над військом.
Телефон продзвонив удруге, вперто, настирливо.
Генерал узяв трубку і поволі підніс її до вуха.
— Фельдмаршал фон Торнау.
— Генерале, я привіз вам вітання від братів Стінес із Аскони, — прозвучав у трубці незнайомий голос.
— Дякую, — фельдмаршал згадав, що «Привіт від братів Стінес із Аскони» — пароль, за яким він має прийняти людину від групи «Санлайт кросворд». Цим хитромудрим найменням шифрували себе учасники таємних переговорів, які відбулися 19 березня у невеличкому швейцарському містечку Асконі, на віллі хазяїв німецько-американського концерну братів Стінес. Вальтер фон Торнау покладав на ці переговори великі надії. В них брали участь впливові люди: заступник начальника штабу 5-ї американської армії генерал Лемнітцер, заступник начальника штабу союзних військ в Італії англійський генерал Ейрі. Німецьку сторону представляв обергрупенфюрер СС Карл Вольф, повноважний представник фельдмаршала Кессельрінга, який на той час був командуючим військами Західного фронту. І головне, — ці переговори відбувалися під егідою Стінес. У підприємства братів-мільярдерів Вальтер фон Торнау вклав чималі гроші. Він сподівався, що «Санлайт кросворд» усе-таки буде розв'язано і союзні армії приймуть однобічну капітуляцію Німеччини. Проте час минав, а союзники все ще не робили рішучого кроку в цьому напрямку.
— Мені треба поговорити з вами, — сказав по паузі генерал.
— Я сам хотів просити аудієнції…
— Гаразд. Чекаю на вас, — перебив його генерал і поклав трубку.
Якусь мить Вальтер Торнау сидів замислившись. Потім різко відкинув плед і встав із крісла. Фельдмаршал був середнього зросту, непоказний. Ще хвилину тому він справляв враження розбитої недугами людини, якій перевалило вже за сімдесят, але тепер йому не можна було дати і шістдесяти. Він енергійно підійшов до вікна, опустив штори і натис вмикач настільної лампи. Яскраве кружало світла впало на зелене сукно стола, заіскрилося на паркеті. Генерал пішов уздовж стіни, роздивляючись на фото знайомі обличчя, і раптом подумав, що скоро йому доведеться змінити експозицію. Дехто явно тут непотрібен. Взяти хоча б знімок, де він зображений разом з Герінгом і Гіммлером. Тепер такі зв'язки можуть скомпрометувати його. Генерал пригадав слова Герінга: «У Німеччини залишився тільки один шанс. Ми добиваємося перемир'я з західними державами, повертаємо весь Західний фронт і викидаємо росіян… Не перебільшу, якщо скажу, що я єдиний, з ким союзники вестимуть переговори. З Гітлером за стіл не сяде жоден чоловік; Ріббентроп з його воєнною політикою і Гіммлер з його концтаборами взагалі неприйнятні. Я зостався один…»
Проте Вальтер фон Торнау був іншої думки. Він вважав, що ніхто з нинішніх керівників рейху не підходить для переговорів. Захід, де тепер верховодить військова каста, розмовлятиме тільки з генералом, що не забруднив рук націстською політикою. Таким він вважав Гудеріана. Торнау знав про спроби танкового генерала встановити контакт із Заходом і бажав йому успіху, як і самому собі. Пригадалась і розмова Гудеріана з Ріббентропом, яка велась із цього кабінету по телефону.
«Захід повинен зрозуміти загрозу, пов'язану з швидким просуванням радянських військ по німецькій землі. Запропонуйте їм перемир'я на яких завгодно умовах!» Ріббентроп довго не відповідав і, зрештою, сказав: «Ні, цього я зробити не можу. Я залишаюся вірним послідовником фюрера». Гудеріан розпалився і закричав у трубку: «А що ви скажете, коли росіяни через три-чотири тижні стоятимуть під Берліном?!» На жаль, Гудеріан помилився — через три дні після тієї розмови росіяни вийшли на Одер.
Генерал прислухався. Крізь гуркіт канонади почувся шум автомобільного мотора. Машина прошелестіла під вікнами і зупинилася біля воріт. Генерал викликав дворецького.
— Проведіть до мене того пана.
— Слухаю, екселенц, — дворецький клацнув закаблуками і вийшов. Хвилин через п'ять він повернувся з Хорстом і мов тінь вислизнув за двері.
Генерал запросив Хорста сідати.
— Чим можу служити? — промовив він, пильно приглядаючись до гостя. — Вибачте, не знаю, на жаль, вашого прізвища.
— Називайте мене Рудольфом. Рудольф фон Торнау, ваш син…
Генерал нічим не виказав свого здивування.
— Гаразд. Але в мене вже є син, полковник, кавалер рицарського хреста Рудольф фон Торнау.
Хорст задоволено всміхнувся. Генерал точно відповів на обумовлений шефом пароль.
— Екселенц, я прибув у справі, яка вам добре відома. Думаю, мій візит для вас не є несподіваним. Мене цікавлять матеріали, листи…
— Хто вас прислав? — перебив його генерал.
— Геро фон Шульце-Геверніц, — відповів Хорст.
Він з цікавістю роздивлявся генерала, який, заклавши за спину руки, міряв у задумі пухнастий килим. Лаковані чоботи безшумно ступали по м'якій вовні. Кравець подбав, щоб запалі груди генерала виглядали геройськи, фельдмаршальський мундир сидів на сухорлявій постаті бездоганно. Роздуті подагрою суглоби на пальцях, до блиску відполіровані нігті, випещене чисте обличчя, бляклі, трохи булькаті, як у вітчима, очі… Ні, Хорст уявляв собі його не таким. Юнак бачив його вперше і порівнював з тим бравим генералом, якого знав по фото і яким намалювала його дитяча уява. «Власне, переді мною мій дід, — думав Хорст, — нехай і не рідний, але все ж таки». Колись,
