Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

красива брюнетка із довгою сигаретою в густо нафарбованих губах. Кожного разу, коли її партнер програвав, вона зводила до неба очі, щось шепотіла і знову радила юнакові ставити на ту ж таки дев'ятку. Далі сиділа стара, як світ, баронеса. Густий шар пудри погано приховував її старечу пожурблену шкіру. Голова її на довгій шиї весь час похитувалась і схилялася набік. За її стільцем стояв гладкий, випещений, мов кіт, камердинер і поїдав очима округлі форми брюнетки. Поруч з баронесою сидів гривастий пан з брунатним лицем іспанця і червоними від напруження та коньяку очима. Далі якісь невиразні панки у візитках з накрохмаленими манишками, схожі один на одного, як молочні брати, манірні дипломати з сивими, гладко зализаними головами, прямий з камінним лицем російський емігрант граф Кутаїсов і його Шарлотта Арагонська. Біля неї роздутий від грошей біржовий маклер і шукач африканських алмазів сеньйор Альдо Фрасконі.

Декого з них Хорст уже знав або зустрічав раніше на набережній, в парках і ресторанах Монте-Карло. Про них ходили суперечливі чутки, в яких, певно, була частка правди. Говорили, наприклад, що баронеса живе тут уже років десять безвиїзно. Свого часу вона вклала немалий капітал у якусь американську нафтову компанію і тепер казково багата. Граф Кутаїсов просаджує в рулетку грошики Шарлотти Арагонської. Сеньйор Альдо Фрасконі приїхав сюди минулої осені з Бельгійського Конго, його коханка переметнулась до іншого, і він заливає горе коньяком та щовечора сидить за рулеткою. Блідий юнак і його чорнява партнерша — нібито відомі кінозірки з Південної Америки.

Хорст звернув увагу на білявого чоловіка, що сидів в кінці стола. Той грав з перемінним успіхом. Ставив спокійно, без особливого азарту. Інколи вигравав, більше програвав, але, здавалося, був задоволений з того, то має змогу розважатися серед такого вишуканого товариства і в такий незвичайний спосіб. Ніколи раніше Хорст не зустрічав його в Монте-Карло, проте обличчя чоловіка йому було ніби знайоме. Торнау дивився на крутий, порізаний зморшками лоб, важку нижню щелепу, глибоко заховані під бровами хитрі, насмішкуваті очі, на які час від часу набігала каламутна, наче в ящірки, плівка. Хорст ворушив пам'ять, намагаючись пригадати, звідки він знає цю фізіономію. Був певен, що десь уже зустрічався з цим крутолобим в'юнким чоловіком. Проте це було, очевидно, дуже давно, бо захаращена пізнішими враженнями і знайомствами пам'ять не давала відповіді. Хорст підійшов ближче і почав відверто розглядати обличчя білявого. Той відчув на собі погляд, засовався на стільці і глипнув на Хорста білими, безпігментними очима. На мить вони просиніли, ніби в них заворушилася згадка, але наступної хвилини їх знову вкрила каламутна плівка. Білявий перевів погляд на рулетку. Пущена круп'є кулька прокотилася по колу і вскочила в гніздо з цифрою 21.

— Очко! — вигукнув чоловік і голосно засміявся.

Тепер йому можна було дати не більше сорока. Білявий з насолодою спостерігав, як круп'є довгою металевою паличкою з позолоченою пластинкою на кінці підсовує до нього ставки партнерів. Довгі волохаті руки чоловіка самі по собі потяглися до купи жетонів. Цифра 21 принесла йому немалий виграш.

Таблиці заповнювались новими ставками. Білявий поклав жетони на цифру 20. Кулька метнулася по колу і впала в двадцять перше гніздо.

— Ех, шляк би тя трафив, — вилаявся блондин, з досадою опускаючи на стіл кулаки.

Хорст раптом згадав, де зустрічався з цим чоловіком. Так лаявся колись садівник професора фон Глевіца, ганяючи дітей із квітників. Це було років десять, а може і більше тому. Щоправда, тепер він був у бездоганно пошитій візитці, з білим метеликом на шиї, чисто виголений і мав той зовнішній лиск та незалежні манери, що їх набувають люди, коли до них припливають гроші. Тоді вони називали його Ту-Степ, професор величав Стефаном. Унтер австро-угорської армії Степан Рябчук став згодом чоловіком тітки Сабіни. Через деякий час він несподівано виїхав до Америки, і всі ці роки про нього не було ніяких чуток. Сабіна не дуже побивалась за ним, і всі швидко забули, про білявого садівника. Для Хорста ця зустріч була приємною. «Який не є, а все-таки родич. До того ж, певно, з грошима…» — подумав Хорст і підійшов до стільця, на якому сидів Рябчук.

— Стефане, звідки ти тут узявся? — прошепотів юнак, нахиляючись до вуха колишнього садівника.

Той звів на нього якісь розгублені метушливі очі, і, хоч робив вигляд, що погано пригадує Хорста, було видно: впізнав хлопця.

— Сідай, Хорсті, — легко перейшов на німецьку мову, — і називай мене Стенлі, Стенлі Дайн, зрозумів? — Рябчук хитро підморгнув Хорстові. — Гм… Стефане… Уже давно мене ніхто не називав цим ім'ям. Я вже й сам почав забувати його. Страшенно кортить поговорити з тобою, розпитати про Сабіну, Ютту і всіх інших, але, бачиш, я граю. Ти не поспішаєш? Ні? От і добре. Сідай! Ех, чорт! Я, здається, знову програв.

Він показав ряд рівних порцелянових зубів і посадив Хорста на вільний стілець поруч з собою.

— Хочеш спробувати щастя?

Юнак байдуже знизав плечима.

— На, бери. Як виграєш мільйон, віддаси, — Дайн-Рябчук посунув до Хорста купку жетонів.

Хорст почав з десятки і програв. Потім фортуна всміхнулася йому, і її жрець-круп'є нагорнув йому купу жетонів, чи не більшу, ніж Дайнові.

— Вері вел, май дарлінг, — плеснув його по плечу Стенлі. — Вже на віскі маєш. Ану, став ще раз на трійку.

Але Хорст поставив на цифру 13.

— Що ти робиш, чортова дюжина, — застережливо простягнув руку Дайн.

— До бога мої молитви не доходять, — буркнув Хорст, стежачи за кулькою.

Вона кілька разів пробігла повз гніздо з цифрою тринадцять, пройшла ще раз по колу і зупинилась, вагаючись, куди впасти — у дванадцяте чи… і раптом упала в тринадцяте гніздо. Дайн-Рябчук підскочив на стільці.

— Кар-р-рамба! — прохрипів сеньйор Альдо Фрасконі і витер спітнілого лоба.

— Карамболіна, — всміхнувся Стенлі.

Круп'є посунув до Хорста ще більшу купу жетонів.

— Слухай, де ти був раніше? Якщо фортуна так закохалася