Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
Звіт було написано на пергаменті і загорнуто в провощену тканину. Тихцем від усіх ми вночі запечатали його у бочку, засмолили і кинули у воду.
15 лютого після заходу сонця буря почала трохи вщухати: вартові повідомили, що десь удалині промайнули обриси землі, але темрява ночі і летючі по небу хмари перешкодили спостерігати надалі.
Розділ ІІ
НЕГОСТИННІ БЕРЕГИ
Отже, я на твердій землі. Бурею нас прибило до одного з Азорських островів.
Глиняна долівка, щоправда, зовсім не нагадує блискучого паркету палацу, де, як я гадав, нас прийматимуть з пошаною, а плащ Хуана Роси такий короткий, що не може вкрити нас обох. Ми змушені міцніше пригортатися один до одного, бо хоч дні тут і гарячі, але ночі вологі й холодні. Тюрму побудовано поблизу болотистої місцевості, певно, для того, щоб без допомоги ката виряджати на той світ королівських злочинців.
У мене болить скроня, бо саме у скроню мені влучив сухий корж, кинутий чиєюсь милосердною рукою через грати нашої тюрми. Ми з Хуаном Росою з'їли його з жадібністю.
Слабке світло, просочуючись у крихітне віконце, ледь освітлює постаті наших матросів, що скоцюрбилися на вогкій долівці. Деякі з них зійшли з корабля напіводягнені, бо, скориставшись з зупинки, випрали свій одяг.
Я ще й досі не прийшов як слід до тями і чекаю, поки прокинеться Хуан Роса, щоб поговорити з ним про те, що сталося.
Нарешті мій товариш розплющує очі. Мені шкода його… хоч який би страшний сон йому наснився, а насправді буде ще страшніше.
— Ну, Франческо, — каже він, зі стогоном розминаючи затерплі кінцівки, — як ти гадаєш, що заподіють нам ці собаки-португальці?
Темна, не помічена мною досі постать підводиться поруч Хуана, кутаючись у старе огидне лахміття.
— Ти питаєш, що нам заподіють? — каже цей бідолаха хрипким голосом. — Я можу вам про це сказати точно. Нас сьогодні або завтра відправлять на цукрові плантації, ми там захворіємо на лихоманку і здохнемо, як собаки. Тільки дикуни, вивезені з Гвінеї, можуть зносити цю каторжну працю і пекельний клімат. Якщо ж ми захочемо втекти, на нас полюватимуть з бульдогами, бо робочі руки тут надто цінують. Для остраху нас знову на два-три дні запроторять у в'язницю, а потім переведуть на плантації. Але що ви накоїли, за віщо вам така сувора кара?
Всі наші товариші, прокинувшись, підвелись вже з долівки і з жахом прислухались до його слів.
— Що ми накоїли? — скрушно перепитав наш матрос, португалець Жуан Баллу. — Ми щойно західним шляхом повернулися від берегів Індії й Катаю. Ми відкрили чудові острови, які омиваються лагідними водами океану, де ніколи не буває бур. Ми бачили у гирлах тамтешніх річок золотий пісок і не набрали його вдосталь лише тому, що адмірал наш поспішав повернутися на батьківщину, порадувати цією звісткою іспанських монархів.
Почувши звістку про золото, обідраний незнайомець прицмокнув язиком. Коли Хуан Баллу перервав на хвилину свою оповідь, він зі сміхом ляснув його по плечу.
— Розумію, — сказав він, — і, як по-писаному, можу вам розповісти, що було далі. Добравшись до Азорів, ви зустріли купецьке судно і, спокусившись багатою здобиччю, напали на нього. Але тепер купці добре озброєні, і тому оце зараз ви сидите на земляній долівці.
— О боже! — вигукнув Родріго Діас. — Ми не вчинили нічого такого, про що ви кажете. Усі свої гармати ми залишили у фортеці, яку побудували з уламків флагманського корабля на острові Еспаньйола.
— Все це дуже добре, — сказав чоловік у лахмітті, — але хай я не буду Васко-Нуньєс Бальбоа[79], якщо я розумію, чому ж, нарешті, ви опинилися у цьому казематі. Мені це звично, бо за своє недовге життя я познайомився майже з усіма в'язницями Іспанії й Португалії. І це зовсім не тому, що я вбивця або грабіжник, — я просто бідний дворянин і, часто позичаючи гроші, мало коли їх повертаю. Я сім разів тікав з в'язниць і зараз сушу собі голову над тим, як це зробити ще раз. Якщо ви не дурні і не боягузи, ми поміркуємо про це разом.
— Ми віримо в те, що ви не грабіжник і не вбивця, — обізвався Родріго Діас, — але за законами нашої країни неспроможних боржників звичайно запроторюють до в'язниці. Ми ж справді ні в чому не винні, і я сподіваюся, що адмірал доможеться, щоб нас звільнили.
— Ну, розповідайте далі, — сказав чоловік, що назвався Васко-Нуньєсом Бальбоа. — Не за те ж вас запроторили сюди, що ви побудували фортецю на острові Еспаньйола?
Родріго Діас розповів йому, як ми, згідно обітниці, даної під час бурі, висадилися на берег, одягнуті як до молитви, і, знайшовши чисту від заростей місцину, зупинились, щоб помолитися. Він пояснив, як несподівано нас оточили португальці на конях і списами погнали, мов отару баранів, бо у нас у руках були лише чотки і молитовники.
— Це здорово! — вигукнув Васко-Нуньєс Бальбоа. — І ви сподіваєтеся, що адмірал намагатиметься вас звільнити? Він, мабуть, сам радий, що врятував свою шкуру.
За три дні до нас двічі заходив тюремник, приносячи воду і варений біб, який тут на острові біднякам замінює хліб.
На світанку четвертого дня загримотіли засуви в наших дверях,
