Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

«Брате і друже мій Франческо!

Коли ти отримаєш мого листа, кілька десятків ліг віддалятимуть тебе від Орніччо. Я знаю, що завдав тобі багато горя за останні дні, але повір мені, що сам я страждав не менше від тебе. Почалось все з того нещасливого ранку, коли Аотак загубив ланцюжок. Коли ми вийшли з води, ти сказав: «Поглянь, ми так багато часу пробули в воді, що в тебе на пальцях відклалася сіль». Я побачив, що справді руки мої вкриті білястим нальотом, але то була не сіль, бо наліт не змивався у воді і на смак не був солоний.

Анітрохи не стурбувавшись, я повернувся на корабель. Цього ж дня сталася наша сварка, за яку, любий брате мій, я тебе зовсім не звинувачую. Але по-своєму я мав рацію і сподіваюся, що мені коли-небудь пощастить довести це тобі.

Наступного ранку я відчув легкий біль під пахвами, але протягом дня не мав часу звернути на це увагу. Як же я жахнувся, коли, роздягнувшись, вночі при тьмяному світлі ліхтаря побачив сині і багряні плями в себе на грудях і під пахвами. Страхітливий здогад промайнув у мене в голові, і найбільше я боявся, щоб ти не дізнався про це і не почав собі дорікати, вважаючи себе винним у тому, що сталося.

Чи пам'ятаєш ти, любий і дорогий братику, нашу розмову, коли я сказав тобі, що, перебуваючи весь час з тобою, я не менше, ніж ти, наражаюсь на небезпеку захворіти проказою? Чого б я тепер не дав, аби повернути ці слова. Я перестав зустрічатися з тобою. Обставини склалися так, що ти мою відчуженість сприйняв як наслідок нашої сварки.

Я негайно повідомив про це адміралу, відокремився од усіх, виніс ліжко на палубу і їв з окремого посуду. Я був дуже нещасний, братику, бо позбавлений був навіть змоги розказати тобі про своє горе.

Коли ми відпускали полонену індіанку з подарунками, ця жінка чомусь звернула на мене увагу. Можливо тому, що білки мої стали зовсім темні, як у людини, у якої від гніву розливається жовч.

— Ти їв плоди гуакко? — спитала вона, поклавши мені руку на голову.

Я не знаю, що таке гуакко, але маленька надія зародилась у мене. Тихцем від усіх я вночі покликав до себе Аотака.

— Що таке гуакко? — спитав я.

І юнак тієї ж миті, скорчившись, упав на палубу і почав себе гладити по животі.

— Тут дуже добре, — сказав він, показуючи на рот, — тут смачно, солодко, як мед. — І, показуючи на живіт, говорив далі: — А тут погано, зле, і тут погано. — І, проводячи руками по грудях і під пахвами, повторював: — Скрізь погано, вай-вай!

«Вай-вай» він промовляв, коли порізав руку об меч. Це слово означає біль.

Тоді я відкрив свої груди і показав хлопцеві, а він закричав:

— Вай-вай, гуакко, гуакко! — потім, піднімаючи пальці, почав рахувати: — Один день погано, два дні погано, одна рука погано, а дві руки добре.

У перекладі на нашу мову це означало, що один-два, а можливо, п'ять днів я відчуватиму біль, але через десять днів це мине.

Я боявся повірити його словам, бо хлопець у себе на острові міг не знати, що таке проказа, і мою хворобу пояснював інакше. Але все-таки моя надія на порятунок почала міцнішати. Я хотів ще раз поговорити з Аотаком, але наступної ночі хлопець зник.

З'їхавши на берег, я розмовляв, як умів, з багатьма індіанцями, і всі вони ствердили слова Аотака.

Можливо, я і їв плоди гуакко. Ти, певно, пам'ятаєш, що я жадібно зривав усі плоди, які траплялися нам на шляху. Хоч би як воно було, але через вісім днів у мене вже не залишилось і сліду від цієї хвороби. Я намагався розповісти про це адміралу, але він боявся навіть підпустити мене до себе.

Тоді я розповів про все синьйору Маріо, і секретар вже сам взявся розповісти про все адміралові.

Пан нарешті вирішив побачитися зі мною. Він здаля оглянув моє тіло і переконався, що всі сліди хвороби зникли. Але це ще не остаточно розвіяло його побоювання. Знаючи, що мене приваблює життя на острові, він запропонував мені таке: він висадить мене на відстані чотирьох-п'яти ліг від форту, забезпечить одягом, припасами, зброєю і порохом.

Через чотири місяці, а можливо й раніше, він повернеться сюди з Іспанії. Якщо за цей час хвороба не виявиться більше, я на свій розсуд вирішу, як мені жити далі.

А чотири місяці я повинен провести в карантині, подібно до того, як поводяться генуезці з людьми, які одужали від чуми. Я погодився. Сьогодні я вже закінчив будувати халупу, в якій я мешкатиму.

Отже, братику, ти пливеш до Іспанії. Якщо матимеш змогу, відвідай синьйора Томазо в Генуї. Моя платня за чотири місяці лежить у твоїй скриньці. Передай ці гроші нашому колишньому господареві. Він заслуговує на більше.

Я вірю, що, прочитавши листа, ти докладеш усіх зусиль, аби повернутися на Еспаньйолу і побачитись зі своїм братом Орніччо, котрий, якби йому бог послав щастя зустрінутися з тобою, подбає, щоб ми вже більше не розлучались».

Сльози стільки разів виступали у мене на очах, що я читав листа понад годину. Але, закінчивши його, я негайно прибіг до синьйора Маріо, який уже встиг обвести мотузкою місце для криниці.

— Якщо ви не скажете мені негайно, де Орніччо, — закричав я, — я ось тут у вас на очах кинуся зі скелі в море, розіб'ю собі голову об каміння або проштрикну себе шпагою!..

— Щось одне, щось одне! — сказав добрий секретар, затикаючи собі вуха, бо я оглушив його своїм голосом.

Відвівши мене осторонь, він розповів мені, як знайти Орніччо.