Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

— Він буде дуже злий на мене за те, що я не повністю виконав його доручення, але ж він знає, який я неуважний, — сказав добрий секретар, сміючись крізь сльози. — Але ж ви обидва так страждали, що навіть здаля було боляче на вас дивитись.

На легкому каное я нечутно пристав до берега і, розсунувши гілля кущів, ще здалеку побачив Орніччо. Друг мій з сокирою в руках майстрував щось. Від хвилювання я навіть не мав сили його окликнути.

Я підбіг до нього. Дуже бліде обличчя Орніччо повернулося до мене. Він зразу ж кинув сокиру. Не кажучи ні слова, ми кинулись один одному в обійми. Я ніколи ще не бачив, як плаче мій друг, а зараз сльози струмками котилися по його щоках.

Мало було сказано за ці хвилини, а можливо, години, бо підвівши раптом голову, я побачив, що небо потемніло. Синя тропічна ніч насувалася з жахливою швидкістю.

Багато терпіння витратив Орніччо, переконуючи мене якомога швидше повертатися в Навідад, бо мені необхідно було об'їхати весь берег на човні малознайомим шляхом.

— Адже ми розлучаємося лише на чотири місяці, — сказав Орніччо. — Я не дуже вірю обіцянкам пана нашого, адмірала, але ж ти, Ческо, напевне мене розшукаєш!

Востаннє я стис мого друга в обіймах і, веслуючи до форту Різдва[77], я ще довго бачив його темну постать на березі.

З цієї висоти мені видно весь чудовий острів Еспаньйолу, а навколо нього — величний океан.

Прапор виривається у мене з рук і лопоче, як парус. Щоб укріпити його на шпилі вежі на такому вітрі, потрібно щонайменше двоє людей, але всі наші матроси так зайняті, що я один взявся підняти стяг на щойно збудованій фортеці.

Поки я прикріплюю один кінець, другий вітром видирає у мене з рук, і ось кілька хвилин я не можу поворухнутися, сповитий стягом з ніг до голови, мов дитина.

Я тримаюсь однією рукою, а ноги мої весь час зісковзують вниз по гладенькому залізу шпиля.

Добре було б, якби цей вітер, що так раптово сходився, не вщухав кілька днів, до нашого відплиття, яке пан відклав ще на тиждень.

Я прикріплюю і замотую мотузкою кінці прапора, і він гордовито тріпоче у небі, маючи на вітрі зображеннями левів і фортець корони З'єднаного королівства. Тепер, впоравшись із роботою, я можу роздивитись як слід навколо.

Я бачу наш великий острів, перетятий світлими стрічками річок. Ось на півдні, мов голубе яєчко в гніздечку, видніється крихітне озерце. За пагорбом виблискує затока Спокою. Десь тут, у заростях на березі, має бути хатина мого друга, але її неможливо помітити з такої відстані. А на схід, на захід, на північ і південь від острова простягається велична гладінь океану.

Раптом серце моє так гучно закалатало у грудях, що я мало не зісковзую вниз. Далеко на заході я розрізняю на обрії білу цятку, це, без сумніву, вітрило.

— Гей, гей, — гукаю я матросам, що стоять унизу, — хто хоче полюбуватися на капітана Пінсона, лізьте до мене нагору!

Кілька голосів відгукуються знизу, а Хуан Роса, кинувши роботу, хоче вилізти на вежу. Раптом всі замовкають: на майдані перед фортецею з'являється адміралова постать.

— Злазь сюди, вниз! — гукає він мені.

І не встигає він обійти фортецю, як я, з'їхавши вниз по шпилю і перестрибуючи з каменя на камінь, зупиняюсь перед ним.

— Що ти помітив в океані? — запитує пан, відводячи мене осторонь.

Дізнавшись, що я бачив у морі вітрило, адмірал негайно наказує готуватися до відплиття.

— Це, безперечно, «Пінта», яка пливе назад у Кастілію, і я не хочу, щоб бунтівники повернулися на батьківщину раніше від нас, — каже він стурбовано.

Після довгої і просторої «Санта-Марії» мені все здається дивним на маленькій безпалубній «Ніньї». І хоч у форті ми залишаємо, рахуючи й Орніччо, двадцять чоловік, наш кораблик справляє на мене враження надто перевантаженого.

Не я один так вважаю. Ось синьйор Хуан де ла Роса опасливо ходить по палубі, пробує обшивку і хитає головою. Можливо, саме це і призводить до того, що надвечір цього дня ще двадцять моряків виявляють бажання залишитись на острові.

Серед них: синьйор Родріго де Есковеда, якого адмірал залишає своїм уповноваженим на острові, синьйор Дієго де Аррана — командир форту, ірландець Ларкінс і багато інших.

Таллерте Лайєс, підбурюваний пристрастю до пригод, також вирішив залишитись на Еспаньйолі, але пан відхилив його прохання.

— Ви добрий і досвідчений моряк, — сказав він, — і принесете більше користі на кораблі, ніж на суходолі. Обіцяю взяти вас у нове плавання наше, яке почнеться не пізніше, ніж через чотири місяці.

Хуан Яньєс Кріт також виявив бажання оселитися на Еспаньйолі. Я гадаю, що його спокусили чутки про золото, яке принесли матроси, що ходили у розвідку до гирл річок. Я радий, що мені не доведеться зустрічатися з ним, бачити його огидну пику під час зворотного плавання.

Адмірал залишає в розпорядженні гарнізону уцілілий баркас з «Санта-Марії», а також чимало муки й вина з таким розрахунком, щоб продуктів вистачило на цілий рік. Гуаканагарі з властивою йому щедрістю надав у розпорядження білих людей багаті запаси свого