Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
Окрасу іспанського лицарства було послано у Палос, щоб супроводити адмірала в дорозі.
Отже, настав час прощатися.
Весь екіпаж «Ніньї» зійшов на берег. Ми заспівали пісню, складену Орніччо ще на островах, але присутність офіцерів заважала нам її співати до ладу.
Адмірал, зупинившись на березі, прощався, обіймаючи кожного матроса, і це було зворушливе видовище. Потім до нас підходили капітани, пілоти, маестро і контромаестро. Багато було промовлено схвильованих слів. І справді, як можна спокійно розлучитися з людиною, яка пліч-о-пліч з тобою перетерпіла стільки злигоднів. А в задніх рядах уже співали:
Ми бачили Тенеріф, Пливли морем Пітьми. І той, хто лишиться живий, Скаже не «я», а «ми».
Я не думаю щось лихе про людей з командного складу наших кораблів, але все-таки ця пісня була не для їхніх вух, і, тільки попрощавшись з ними, ми її заспівали до ладу.
Заспівувачем у нас був Херонім Ігуайя, баск із Піренеїв, дзвінкий голос якого дуже скидався на жіночий. Ігуайя співав:
Ти смерті у вічі не раз Сміло дивився в бою. І хоч би де був ти, матросе, Підхопиш пісню мою.
Перехожі, усміхаючись, затуляли вуха, коли ми підхоплювали пісню:
Ми бурунимо всі моря, Матроси, ми всі заодно. Домівка у нас — корабель, Домовина — піщане дно.
З острахом озираючись навсібіч, баск заспівував:
Що нам королівський наказ? І що нам Кастілії слава? Ірландець є серед нас, Й англійця лунає слово. Єврей тобі плащ підстелив… —
співали ми, і сльози виступали у нас на очах, бо ми пригадували наших дорогих товаришів, залишених у форті Різдва.
Водиці хлюпнувши на скроні, Гальєго[82] пов'язки змінив, Гарячі, як пломінь. А генуезця рука Смертельну стрілу відвела: Вона, як вітер, гінка, Отруєная стріла. Хто в смертельну годину Не хилився ні в бурі, ні в грози, Пам'ятатиме той до загину Товаришів своїх і друзів!
Уродженці Палоса, Уельви та Могери перші залишили нас. Потім розійшлися інші. Лише кілька матросів, які не мають, як і я, ні роду, ні племені, виявили бажання вирушити разом з адміралом.
Незабаром мій радісний настрій затьмарився звісткою про смерть Алонсо Пінсона. Хоч би в яких стосунках він був з адміралом, але це був хоробрий і досвідчений моряк.
Пан, який давно затаїв проти нього злість, не захотів слухати ніяких його пояснень у Палосі. Тоді Пінсон написав листа монархам, прохаючи допустити його особисто подати пояснення і виправдання. Кажуть, що сувора відповідь короля так вплинула на нього, що він захворів начебто з горя і помер.
А дехто казав, що Пінсону під час бурі розбило груди об щоглу, і він помер від цього каліцтва.
Я вважаю це вірогіднішим, бо не така людина був Алонсо Пінсон, щоб впасти у відчай від монаршої неласки.
Крім того, неласка ця поширилася б і на його братів, проте прибулі з Барселони зустрічалися з ними при дворі, а також у могутнього герцога Альби.
Десь посеред квітня ми наблизилися до Барселони, і тут нас перестріли юрби людей, які йшли за нами аж до самого міста.
Слід нагадати, що навіть звільнення Іспанії від маврів не відзначали так урочисто. Правда, пан наш любить блиск і пишноту і зробив все можливе, щоб вплинути на натовп.
Один з індіанців, привезених з островів, помер ще у морі, троє важко захворіли, і їх, непритомних, залишили в Палосі, але шестеро, а серед них і наш любий Аотак, супроводжували адмірала.
Вони йшли попереду процесії, вбрані в золото і перли. Незважаючи на те, що в себе на батьківщині вони бачили золото не частіше, ніж будь-хто з європейців, своїм виглядом вони мали доводити, що цей дорогоцінний метал для них — річ цілком звична.
За ними йшли носильники зі всіма дивами Індії. Вони несли сорок строкатих папуг, шкури невідомих тут звірів, опудало страхітливої ящірки, панцир велетенської черепахи, рослини, каміння і черепашки. Більшість цих див було зібрано зусиллями синьйора Маріо, і секретар боявся доручити свої скарби чужим людям. Тому мене і ще декотрих матросів, які не мали рідні у Палосі, було пішки послано вперед як носильників.
