Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Серед жителів форту є лікарі, інженери, знавці гірничої справи, ковалі, теслярі, конопатчики і кравці. Мені здається, що жменьці людей, яких ми залишаємо, нічого не бракуватиме.

Замість тих, що залишились, ми маємо тепер змогу взяти в Іспанію десятьох індіанців, яких адмірал вельми хоче показати монархам.

Нарешті настає урочиста хвилина відплиття. Мабуть, у житті мені не доведеться стільки цілуватися, як цієї п'ятниці, 4 січня 1493 року.

Я переходжу з обіймів в обійми.

— До побачення, Хайме Ронес, — кажу я, цілуючись з марано, який мені так часто послуговувався в дорозі.

А ось галісієць Ескавельйо, якому нема чого втрачати на його далекій убогій батьківщині.

— До побачення, добрий Ескавельйо, — шепочу я, відчуваючи, що сльози навертаються мені на очі.

А це що? Яньєс Кріт простягає до мене руки для обіймів! Ну що ж, тепер не час квитатися.

— До побачення, Хуане, — кажу я. — Сподіваюся, що до мого повернення ти намиєш не один фунт золота.

І щохвилини, кидаючи погляд у бік затоки Спокою, я про себе повторюю: «Прощай, мій любий і великодушний друже і брате Орніччо, всі мої помисли будуть спрямовані на те, щоб якнайшвидше повернутися сюди по тебе!»

Боячись адміралового гніву, синьйор Маріо рішуче заборонив мені ще раз побувати у мого друга.

Нарешті музиканти грають урочисту мелодію. Ті, що на палубі, і ті, що залишаються на березі, стають навколішки, адмірал промовляє молитву. Індіанці, що проводжають нас, зацікавлено дивляться на срібний хрест, піднятий над натовпом.

Адмірал наказує віддати кінці.

Несподівано нас вітають прощальним салютом з гармати, перевезеної у форт з «Санта-Марії». І, супроводжувана всілякими побажаннями і благословеннями, «Нінья» повільно віддаляється од берега.

Ми обходимо мис. На скелі, що височить над похилими берегами, всі несподівано помічають людську постать і намагаються відгадати, хто б це міг бути. Я мовчу, але твердо знаю, що це мій любий Орніччо, довідавшись, що ми відпливаємо, вийшов на мис послати нам прощальне привітання.

Дикунів, які пливуть з нами, на мій подив, зовсім не лякає плавання.

Вони, як діти, радіють з кожної новини. А яке задоволення дає їм мить, коли над голими щоглами раптом злітає зграя парусів! Ще більше їм подобається, коли вони самі тягнуть мотузи і десь там, угорі, паруси складаються довгими джгутами.

На третій день плавання вартовий оголошує, що праворуч від нас у морі видно вітрило.

Капітан «Ніньї» синьйор Вісенте Пінсон, схвильований, звертається до адмірала за дозволом змінити курс, щоб зустрітися з «Пінтою». І через-чотири години ми вже виразно бачимо високі щогли і різьблені борти нашого швидкохідного судна.

Минає ще кілька хвилин. І ми бачимо постаті стернового і капітана, чуємо сплеск води, і чорна цятка швидко наближається до «Ніньї». Це Аотак, не чекаючи, поки судна зійдуться, кидається у воду.

Ось він, мокрий, обтрушується на палубі, і бризки летять від нього навсібіч. Я засипаю його питаннями, мене вражає, як чудово юнак навчився розмовляти по-іспанськи за такий короткий час. Він негайно запитує про Орніччо, і, щоб не вдаватися до подробиць, я пояснюю йому, що Орніччо залишився у форті Різдва.

Мене дуже турбує, якою буде зустріч адмірала з Алонсо Пінсоном. І, оглянувшись, я бачу затуманене обличчя Вісенте Пінсона. Бідолаха, певно, думає про те ж саме, що і я, але, слава святій діві, все закінчується гаразд. Капітан Алонсо Пінсон підіймається на «Нінью» і, скинувши капелюха, рапортує адміралу. Свою тривалу відсутність він пояснює тим, що поламалися щогли на «Пінті», а відтак неможливо було впоратися з парусами.

Я одвертаюсь від Аотака, який здивовано витріщує на капітана «Пінти» круглі очі.

Адмірал холодно слухає пояснення Пінсона, не заперечуючи жодним словом.

Я бачу, як очі капітана Алонсо Пінсона занепокоєно перебігають по обличчях матросів. Мені здається, що він шукає поглядом Яньєса Крота. І мені хочеться його заспокоїти і сповістити, що шинкар залишився на острові. Між іншим, брати зараз залишаться наодинці і, звичайно, поділяться новинами.

Адмірал записує у своєму щоденнику, що в понеділок, 6 січня, капітан Пінсон, який віроломно втік, з'явившись з повинною, приєднався до «Ніньї».

Ще десять діб наші судна пливли уздовж берегів Еспаньйоли, а 16 січня останній мис острова промайнув перед нами, і ми опинились у відкритому океані.

Чотири рази люди нашої команди з'їжджали на берег і навіть мали сутичку з войовничими індіанцями карібами, але я лежав у лихоманці і не можу розповісти про подробиці цієї пригоди.

Біля місяця одноманітність нашої подорожі порушували лише плаваючі водорості, в яких інколи промайне тунець або пелікан. 12 лютого подув сильний вітер, провіщаючи бурю. Наші командири наказали прибрати паруси, і обидві каравели пішли на фордевінд[78].

«Пінту» з її непридатною щоглою одразу ж занесло на північ; на нашій маленькій «Ніньї» для стійкості всі порожні бочки наповнили морською водою, але це мало нам допомогло.

Страхітлива буря, що розбушувалася 13 лютого, підхопила наше суденце. Відчуваючи, що нам загрожує смерть, матроси почали давати всілякі обітниці. Адміралу також випав жереб поставити п'ятифунтову свічку святій діві Гвадалупській.

Ніде в морі не було видно «Пінти». І всі вирішили, що вона пішла на дно, а капітан Вісенте Пінсон, незважаючи на нещастя, яке спіткало його, боровся й далі за життя нашого екіпажу. Три дні ми не могли зорієнтуватись, де море і де небо, так нас жбурляли хвилі. Ми втратили змогу керувати каравелою і збилися з курсу, який, відпливаючи з Еспаньйоли, адмірал накреслив до широт Флореса.

Пан з властивою йому переконливістю умовляв матросів не занепадати духом, але сам, очевидно, вже втратив надію на наш порятунок. Я думаю так ось чому. Вночі