Лабіринт - Кейт Мосс

— Поверніть мої малюнки, будь ласка, — сказала вона, намагаючись триматися спокійно.

— Їх вам повернуть згідно із загальною процедурою, — відповів чоловік, кладучи малюнки до кишені, — й сумку також. Інспектор Нубель дасть вам розписку й надрукує ваші свідчення, щоб ви могли їх підписати.

Еліс була здивована раптовим та грубим закінченням допиту. Поки вона зібралася з думками, Оті покинув намет, забравши і її речі.

— Чому ви не зупинили його? — запитала Еліс, повертаючись до Нубеля. — Не думайте, що я дозволю йому піти просто так.

Вираз його обличчя став суворішим.

— Я принесу вашу сумку назад, докторе Таннер. І моя вам порада: насолоджуйтеся далі своєю відпусткою. Забудьте про те, що тут сталося.

— У жодному разі я не збираюся продовжувати розкопки, — крикнула Еліс, але Нубель уже пішов геть, залишивши її саму в центрі намету, здивовану тим, що, в біса, таке відбувалося.

Якийсь час вона не знала навіть, як чинити. Вона була однаковою мірою розлючена як на Оті, так і на себе через те, що її змогли так легко залякати. Але він зовсім інший. Протягом свого життя вона ще ніколи так не реагувала ні на кого.

Шок поступово минув. Спершу Еліс хотіла одразу розповісти докторові Брейлінґу або Шелаг про Оті, бажала щось зробити, але потім передумала. З огляду на її теперішній статус persona non grata[42], ніхто їй не співчуватиме.

Еліс була змушена задовольнитися складанням листа-скарги в голові; вона пригадала все, що сталося, і намагалася знайти цьому пояснення. Дещо пізніше іншій офіцер поліції приніс її свідчення їй на підпис. Еліс перечитала їх уважно, але це був лишень акуратний запис з її слів, і Еліс не вагаючись поставила свій підпис у верхній частині документа.

Коли нарешті кості винесли з печери, Піренеї вже потопали у м’якому червоному світлі призахідного сонця.

Усі мовчали, коли похмура процесія спускалася схилом у напрямку стоянки, де чекав цілий ряд біло-блакитних поліційних автомобілів. Якась жінка перехрестилася, коли процесія пройшла повз неї.

Еліс приєдналася до інших біля підніжжя гори, воліючи подивитись, як поліція вантажитиме скелети у фургон. Ніхто не розмовляв. Двері були під охороною, потім машини від’їхали з паркінгу, здіймаючи купи пилу й дрібного каміння. Більшість її колег повернулися до табору збирати свої речі ще тоді, коли за ними спостерігали двоє поліціянтів, які залишились охороняти місце розкопок на той випадок, якщо раптом хтось захоче його покинути. Еліс ненадовго затрималася, будучи не в змозі дивитися нікому в очі та знаючи, що співчуття є навіть гіршим за ворожість.

Зі свого зручного місця Еліс бачила, як петляв долиною поліційний кортеж, стаючи дедалі меншим, доки не перетворився у пляму на небокраї.

Табір навколо неї затих. Знаючи, що зволікати більше нема сенсу, Еліс уже збиралася повертатися, коли раптом помітила, що Оті ще не поїхав. Вона підійшла до нього трохи ближче, спостерігаючи, як він кладе піджак на заднє сидіння свого дорогого сріблястого авта. Він зачинив дверцята, потім витягнув із кишені телефон. Еліс чула, як він легенько барабанив по даху машини пальцями, чекаючи на з’єднання.

Коли він почав розмову, то його повідомлення було коротке й по суті.

— Ce n’est plus là[43], — це все, що він сказав. — Воно зникло.

Чудовий готичний собор Шартрської Богоматері вивищувався над яскравою мозаїкою вкритих черепицею дахів та фронтонів і над будинками з дерева й вапняку, що формували історичний центр міста. Нижче від переповненого людьми лабіринту вузьких звивистих вуличок у затінку будинків річка Ер усе ще яскраво світилася пізнім сонячним світлом.

Туристи штовхалися перед Західними дверима собору. Чоловіки вправно користувалися фотоапаратами, неначе зброєю, радше фотографуючи, ніж насолоджуючись пречудовим калейдоскопом світла, що лилося із трьох склепінчастих вікон над королівським входом.

До вісімнадцятого століття дев’ять входів, що вели до собору, було замкнено й опечатано в небезпечні часи. Самих воріт уже давно не було, та пам’ять про них залишилася. Шартр досі складався з двох частин: старої та нової. Найбільш престижними були вулиці на північ від монастиря, де колись розташовувався єпископський палац. Біла будова зверхньо височіла коло собору, оповита атмосферою столітнього впливу та влади католиків.

Будинок родини де л’Орадор стояв на вулиці Шеваль Бланк. Він пережив революцію й загарбання і стояв тепер як свідчення минулої розкоші. Мідне кільце для