Лабіринт - Кейт Мосс

— Доктор О’Доннел сказала, що знайшла вас непритомною.

— Думаю, це було недовго. Я могла втратити свідомість не більше ніж на хвилину чи дві. У будь-якому випадку я не відчула, що це було довго.

— Ви вже колись утрачали свідомість, докторе Таннер?

Еліс здригнулась, оскільки спогади про те, коли це трапилося вперше, зненацька нахлинули на неї.

— Ні, — знову збрехала вона.

Нубель не помітив, як зблідла Еліс. І провадив далі:

— Ви сказали, що було темно, але доти ви мали світильник?

— Так, у мене була запальничка, але я впустила її, почувши шум. І каблучку також.

Інспектор одразу ж прореагував на її слова.

— Каблучку? — обірвав він Еліс. — Ви нічого не казали про каблучку.

— Між скелетами була маленька кам’яна каблучка, — пробелькотіла Еліс, настрашена виразом його обличчя, — я підняла її пінцетом, щоб розгледіти краще, але до того...

— Що то була за каблучка? — перервав Нубель. — Із чого її зроблено?

— Я не знаю. Либонь, з якогось каменю, не золота і не срібна. Я її до пуття не роздивилася.

— Чи було на ній щось вигравіювано? Якісь букви, печатка, візерунок?

Еліс уже навіть розкрила рота щось сказати, але передумала. Несподівано їй перехотілося розповідати інспекторові більше.

— Мені прикро, але все сталося так швидко.

Нубель дивився на неї ще якусь мить, потім поманив пальцем молодого офіцера, що стояв позаду нього. Еліс здалося, що хлопець також схвильований.

— Biau. On a trouvé quelque-chose comme ça[34]?

— Je ne sais pas, Monsieur ľ’Inspecteur[35].

— Dépechez-vous, alors. Il faut le chercher... Et informez — en Monsieur Authié. Allez! Vite![36]

В Еліс почали боліти очі: дія знеболювальних препаратів слабшала.

— Ви ще що-небудь чіпали, докторе Таннер?

Вона помасувала скроні пальцями.

— Я випадково зачепила ногою один із черепів і зрушила його з місця. Але крім цього та каблучки — нічого. Як я вже й казала.

— Як щодо предмета, що ви його знайшли під каменем?

— Застібка? Я віддала її доктору О’Доннел, коли ми вийшли з печери, — сказала Еліс, трохи плутаючись у спогадах, і додала: — Та я не маю ні найменшої гадки, що вона з нею зробила.

Нубель уже її не слухав. Він дивився собі через плече. Нарешті він завершив допит і закрив блокнот.

— Чи не будете ви такі люб’язні, докторе Таннер, трохи зачекати? У мене можуть з’явитися ще запитання до вас.

— Але я більш нічого не можу вам розповісти, — спробувала запротестувати Еліс, — можна мені нарешті приєднатися до інших?

— Пізніше. А зараз прошу вас залишитися тут.

Еліс відкинулася на спинку стільця, роздратована і виснажена. Тим часом Нубель вийшов з намету й поплівся на гору, туди, де група людей в одностроях оглядала камінь. Коли інспектор підійшов до них, коло розімкнулося достатньо широко, й Еліс помітила високого чоловіка у цивільному одязі, що стояв у центрі.

Вона затамувала подих.

Одягнений у блідо-зелений костюм гарного фасону та у свіжу білу сорочку, він мав безпосередній стосунок до завдання. Його влада була очевидною, чоловік звик віддавати накази і змушувати коритися їм. Нубель виглядав пом’ятим та неохайним поряд із цим паном. Еліс охопило незрозуміле передчуття біди.

То було не просто вміння триматися, одяг не просто вирізняв його з-поміж інших. Навіть із такої відстані Еліс відчувала силу та шарм його особистості. Чоловік мав бліде й довгасте обличчя, що різко контрастувало з його чорним волоссям, зачесаним назад над високим чолом. Було в ньому щось таємниче. І щось знайоме.