Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— У нас мало часу, слід поквапитися. Ми так і не дізналися, хто ті двоє білих і чи вдалося команчам схопити їх.

Вони зістрибнули з коней, пустили їх до води, і, поки стомлені дорогою тварини тамували спрагу, грабіжники відклали зброю й почали ножами викорчовувати колючі кущі.

— Є! — урочисто промовив нарешті Патрік, витягуючи з ями згорток із дубленої бізонячої шкури.

— І це все? — здивувався Морґан-старший.

— Все, але цього достатньо. Тут банкноти і цінні папери. Швидше зариваємо яму й негайно в дорогу.

— А я раджу вам почекати з від’їздом!

Ці слова вимовив Сем. Я тим часом став між розбійниками і їхньою зброєю, а Віннету і Боб взяли їх на приціл. Сем стояв перед ними, як тигр, який збирається захистити свою здобич за всяку ціну. Спершу вони були вражені, але швидко отямилися й навіть спробували кинутися до рушниць. Однак на їхньому шляху стояв я з двома зведеними револьверами.

— Залишайтеся на місці, бо кожен крок може коштувати вам життя.

— Хто ви такі? — запитав Фред Морґан.

— Вам усе пояснить ваш син Патрік, він же містер Двожильний, він же Лейтенант.

— Хто дав вам право затримувати нас?

— Ми самі. Так само, як ви самі дозволили собі вбити містера Маршалла в Луїсвіллі, напасти на поїзд, спалити ферму Сема Гаверфілда й убити його дружину й дитину. Будьте ласкаві — ляжте на землю долілиць.

— Ви ще пошкодуєте!

— Навряд. Перед вами вождь апачів Віннету, Священне Вухо, якого раніше звали Семом Гаверфілдом, а мене ви, напевно, знаєте з розповідей вашого сина. Я рахую до трьох, той, хто на слові «три» залишиться на ногах, дістане кулю. Один, два…

Скрипнувши зубами і стиснувши кулаки від безсилої люті, Морґани підкорилися.

— Бобе, зв’яжи їх!

— Боб зробити красиві вузли, міцні, — бурмотів негр, спритно стягуючи грабіжникам руки й ноги.

Бернард побачив, що негідники схоплені, і підійшов до нас. Коли Морґан, повернувши голову, впізнав сина вбитого ним ювеліра, очі його наповнилися жахом, наче він побачив привида.

— Маршалл!

Бернард не вимовив ні слова. В очах його читалася рішучість відімстити вбивці. Кров за кров.

— Бобе, приведи сюди інших, — наказав Сем. — Не варто відкладати суд. Нам теж не слід тут затримуватися, тому негайно почнемо й назавжди вирішимо долю негідників.

Негр привів Кончеса й Капітана, з ними прийшов і Гоблін, який намагався не заважати нам і поводився краще, ніж можна було сподіватися від стейкмена.

— Хто буде говорити першим? — запитав Бернард.

— Чарлі, — відповів Сем.

— Ні, — відмовився я. — Ми всі зазнали горя від цих негідників, за винятком Віннету. Він вождь прерії, нехай він і каже перший.

Ніхто не перечив. Апач теж кивнув на знак згоди.

— Вождь апачів чує голос Духа прерії і буде справедливим суддею блідолицих. Нехай мої брати візьмуть до рук зброю, бо тільки воїни мають право судити.

Ми підкорилися, бо таким був індіанський звичай.

— Як звати цього білого? — почав Віннету.

— Гоблін, — відповів Сем.

— Що він зробив?

— Грабував подорожніх у пустелі.

— Чи мої брати бачили, щоб убив він когось із друзів моїх білих братів?

— Ні.

— Чи він добровільно зізнавався у вбивствах?

— Ні.

— Кому він допомагав досі — розбійникам чи моїм братам?

— Нам.

— У такому разі нехай мої брати вирішують серцем, а не зброєю. Віннету повернув би свободу цій людині, але якщо він повернеться до стерв’ятників пустелі, його чекає смерть.

Всі без вагань погодилися з рішенням Віннету. Я взяв рушницю і ніж Фреда Морґана і простягнув їх Гобліну зі словами:

— Візьміть цю зброю. Ви — вільний.

— Дякую вам, сер! — вигукнув щасливий Гоблін. — Я не розчарую вас.

Вираз його обличчя свідчив, що він щиро збирається дотримати свого слова.

— Хто цей блідолиций? — продовжував Віннету.

— Він був ватажком зграї грабіжників.

— Він помре. Білі брати згодні з моїм рішенням?

Ніхто не заперечив. Таким чином вирок було підтверджено.

— А як його звати?

— Кончес.

— Таке ім’я зазвичай беруть собі розбійники з Півдня. Ким він був?

— Він — стейкмен із Льяно-Естакадо.

— Що його привело сюди?

— Він хотів пограбувати своїх же спільників. У нього дві душі і дві мови.

— Нехай він теж помре!

І цього разу ніхто не став на захист звинуваченого. Віннету продовжував:

— Але вони не загинуть від руки чесного воїна, — продовжував Віннету. — Їх уб’є людина, така ж, як і вони. Як звати молодого блідолицього?

— Патрік.

— Зніміть із нього ремені, і нехай він кине засуджених у воду, щоб вони втопилися, — ніяка зброя не повинна торкнутися їхніх тіл, вони мають померти ганебною смертю.

Боб розв’язав Патріка, і той виконав наказ з готовністю пропащого негідника. Він знав, що йому не жити, і тому, мабуть, догідливо, з якоюсь злорадною улесливістю розправився з колишніми своїми товаришами. Я відвернувся, щоб не бачити страти цих двох, хоч вони й дістали по заслузі. Пролунало два глухих сплески, і Капітан та Кончес, міцно зв’язані по руках і ногах, пішли на дно.

Виконавши вирок, Патрік покірно дозволив знову себе зв’язати. У нього, зрештою,