Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
Суддя ніжно стис її руку й усміхнувся, а Річард, увійшовши перший через хвіртку на маленький задвірок, і далі просторікував на свій манір, усе на щось натякаючи та від чогось застерігаючи.
Тим часом троє лісовиків, — бо ж, зважаючи на всі відмінності між ними, всіх їх можна назвати цим спільним іменням, — мовчки йшли околицями селища. Досягши озера, вони рушили по льоду до хатини, що стояла біля підніжжя гори, і тоді юнак раптом вигукнув:
— Хто б міг таке передбачити ще місяць тому! «Я погодився служити в Мармедюка Темпла, поселитися в домі найлютішого ворога мого роду! Але що ж мені лишалося робити? Служба моя не буде довгою: як тільки не стане причини, що примусила мене так учинити, я струшу її, наче порох з ніг.
— Хіба він мінг, що ти називаєш його своїм ворогом? — запитав могіканин. — Воїн делаварів повинен бути спокійний і чекати волі Великого Духа. Він не жінка й не дитя, щоб отак плакати.
— А я не вірю їм, Джоне, — сказав Шкіряна Панчоха, обличчя якого протягом усієї розмови судді з молодим мисливцем зберігало недовірливий і тривожний вигляд. — Подейкують, ніби тут запроваджують нові закони, значить, зміняться і звичаї в горах. І тепер уже не впізнати озер і річок — так усе змінилось. Я не довіряю цим красномовним базікам, бо знаю, які солодкі речі казали білі, коли націлялись на землі індіанців. Я це скажу будь-кому, хоч і сам білий і народився під Йорком у чесній сім'ї.
— Я скоряюся, — мовив юнак. — Я забуду, хто я такий. Не нагадуй мені, старий могіканине, що я нащадок вождя делаварів, колишнього владаря цих благородних гір, прегарних долин і чистих вод. Так, так, я стану його служником — його рабом! Хіба це не почесне рабство, старий?
— «Старий»! — похмуро повторив індіанець і зупинився, як робив завжди, коли хвилювався. — Так, Джон старий. Сину мого брата, якби могіканин був молодий, хіба мовчала б його рушниця? Хіба міг би втекти від нього олень? Але Джон старий, рука його слабка, наче рука скво: томагавк його став простою сокирою, і вороги його — комиш і лоза для кошиків і мітел. Голод і старість нерозлучні. Ось глянь на Соколине Око! Замолоду він цілі дні ходив надголодь, а тепер, як не підкладе в багаття хмизу, полум'я згасне. Не відкидай руки, яку син Міквона простягає тобі!
— Твоя правда, Чингачгуку, я вже не той, що був колись, — відказав Шкіряна Панчоха. — Але й тепер, як треба, я можу обійтися без їжі. Коли ми переслідували ірокезів у Букових лісах, вони порозлякали всю дичину, і я рисочки в роті не мав з ранку в понеділок і до вечора в середу, а тоді нарешті підстрелив на кордоні Пенсільванії такого жирного оленя, якого й світ не бачив. Любо дивитись було, як делавари заходилися їсти — я тоді ходив разом з ними на розвідку. То індіанці лежали собі й чекали, поки провидіння пошле їм дичину, а я нишпорив навкруги, аж поки вистежив оленя й поклав його — не встиг він зробити й десяти стрибків! Я був такий голодний, що не міг дочекатися печені й напився теплої крові, а індіанці їли м'ясо просто сирим. Джон теж був там, він знає цю історію. Але тепер так голодувати було б мені не до снаги, хоч я ніколи не їв багато.
— Досить, друзі мої! — вигукнув юнак. — Я бачу, обставини вимагають від мене самопожертви; що ж, нехай так і буде. Але годі про це говорити, бо мені вже несила.
Його товариші замовкли, і незабаром вони дісталися до хатини й увійшли в неї, знявши з дверей хитромудрі запори, — недоречні, здавалося б, у такому місці, де навряд чи могло бути щось цінне. З одного боку хатину підпирали величезні кучугури снігу, а з другого — купа хмизу й гілляк, обламаних вітром з дерев. З димаря, зробленого з гілочок, обмазаних глиною, піднімалася вгору струминка диму.
Решта дня минула так, як минають звичайно дні в нових поселеннях. Темплтонці знов зібралися в «академії» послухати містера Гранта. Був серед них і індіанець, але, хоч священик і глянув на нього багатозначно, до вівтаря він не підійшов, бо досі ще карався через учорашню свою ганьбу.
Коли люди почали розходитися, небо облягли важкі чорні хмари, що збиралися від самого ранку, і не встигли фермери ще дістатися до своїх хатин, розкиданих по горбах і видолинках, як почалася злива. З-під снігу стали проступати чорні верхівки пеньків; паркани й тини, які донедавна здавалися білими хвилями, що бігли по долинах і піднімалися на горби, визирнули з-під свого покривала, а обвуглені дерева ураз зачорніли, звільняючись від підталого снігу й льоду.
Елізабет стояла разом з Луїзою Грант біля вікна в теплій і затишній залі батьківського дому і милувалась краєвидом, що мінявся просто на очах. Селище, вранці ще вкрите білосніжною габою, тепер неохоче скидало її, показуючи темні дахи й закіптюжені димарі. Сосни струшували з себе сніг, і кожна річ швидко, мов у казці, набувала свого природного кольору.
РОЗДІЛ XIX
І все ж не був сердега Едвін простаком.
Джейм Бітті, «Менестрель»
Вечір різдва 1793 року був бурхливий, але досить теплий. Коли темрява огорнула селище і в небі над темними верхівками сосон погасли останні відблиски вечірньої заграви, Елізабет нарешті відійшла од вікна — ті лісові пейзажі, які вона встигла побачити за дня, лише розбуркали, а не задовольнили її цікавість.
Взявши Луїзу Грант під руку, молода господиня почала прогулюватися по залі, пригадуючи дитинство і часом замислюючись мимовільно над тими дивними обставинами, що привели до них у дім незнайомця, манери якого були такі невідповідні його зовнішньому виглядові й становищу. В залі було ще дуже тепло (потрібно не менше доби, щоб таке велике приміщення вистигло після того, як його добре натопили), й щічки Елізабет розчервонілися; лагідне, сумовите личко Луїзи теж порожевіло, але цей ніжний, ніби викликаний пропасницею, рум'янець робив її вроду трохи меланхолійною.
Гості судді, віддаючи належне його чудовим винам, дедалі частіше позирали на дві мовчазні дівочі постаті. Річард багато сміявся й голосно розмовляв, але майор Гартман не настільки
