Лабіринт - Кейт Мосс

— Я точно не впевнена. Родичка, яка мешкала у Франції, заповіла мені щось, — Еліс запнулася, не бажаючи говорити далі. — Я знатиму більше після зустрічі з її правником у середу.

Нубель знову щось занотував. Еліс спробувала глянути, що він писав, але не могла розшифрувати його почерку зверху вниз. На її полегшення він покинув попередній предмет розмови і звернув на інше.

— То ви доктор... — Нубель залишив питання висіти у повітрі.

— Я не доктор медичних наук, — відповіла вона з полегкістю, відчуваючи, що у безпеці. — Я викладач. У мене категорія доктора філософських наук. Зокрема, я студіювала літературу середньовіччя.

Нубель був здивований.

— Pas médecin. Pas généraliste[32], — промовила Еліс. — Je suis universitaire.

Інспектор зітхнув і зробив ще одну помітку.

— Bien. Aux affaires[33], — його тон більше не був схожим на звичайний розмовний, — ви працювали там сама. Це також нормально?

Еліс одразу ж стала захищатися.

— Ні, — почала вона поволі, — але оскільки сьогодні мій останній день на розкопках, то я хотіла продовжувати роботу, навіть коли мого партнера не було поруч. Я була певна, що ми щось знайдемо.

— Під каменем, що затуляв вхід? Просто для ясності скажіть, як і хто вирішує, кому й де копати?

— Доктор Брейлінґ та Шелаг — доктор О’Доннел — мають план того, що слід зробити протягом визначеного часу.

— То це доктор Брейлінґ послав вас туди? Чи доктор О’Доннел?

«Інстинкт. Я просто знала, що там щось було», — промайнуло в її голові.

— Та ні. Я просто піднялася вище, бо була певна: там щось є. — Еліс завагалася. — Я не могла знайти доктора О’Доннел і спитати її дозволу... тому й вирішила... сама.

Нубель спохмурнів:

— Розумію. То ви працювали. Камінь став вільним. Він упав. А потім що?

У її пам’яті саме на цьому місці був величезний провал, але Еліс зробила все можливе, щоб зосередитись.

Англійська Нубеля, хоча й формальна, була досить вільною, і він ставив прямі запитання.

— Тоді я почула щось у тунелі позаду себе, і... — Раптом слова застрягли в її горлі. Щось, що вона придушувала у свідомості, повернулося до неї разом із глухим ударом... — Пронизливе відчуття у грудях, неначе...

— Неначе що?

Еліс сама дала відповідь. Неначе мене закололи. Ось що це було за відчуття. Лезо, яке входить у тіло точно й чітко. Болю не було, просто вона відчула порив холодного повітря та незрозумілий страх.

— А потім?

Сліпуче світло, холодне й нереальне. Та заховане в ньому обличчя. То було обличчя жінки.

Голос Нубеля пробивався крізь спогади, і це робило його невиразним.

— Докторе Таннер!

«Невже я марю?» — подумала Еліс.

— Докторе Таннер! Покликати когось?

Деякий час вона дивилася на нього невидющим поглядом.

— Та ні, дякую. Зі мною вже все гаразд. Це просто від спеки.

— Ви якраз розповідали, як вас налякав шум.

Еліс зробила над собою зусилля, щоб зосередитися.

— Морок мене дезорієнтував. Я не могла зрозуміти, звідки лине шум, який мене нажахав. Тепер я розумію, що то були тільки Шелаг та Стефан.

— Стефан?

— Стефан Кіркланд. К-і-р-к-л-а-н-д.

Нубель показав їй свій записник, воліючи перевірити, чи правильно він занотував прізвище.

Еліс кивнула.

— Шелаг побачила камінь і вирішила глянути, що там відбувається. Гадаю, Стефан просто пішов за нею, — вона знову завагалася. — Я не впевнена в тому, що було далі. — Цього разу неправда легко прозвучала в її вустах. — Я, мабуть, зашпорталася на сходах абощо. Наступне, що пам’ятаю, це голос Шелаг, яка