Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Як ти можеш таке терпіти? Це ж підлість!

— Я не знаю, Урсу, але не хочу помилитися. Може, Йонел щиро вважає, що це його ідея…

— Йонел!!! — знову ринувся в атаку Урсу. — Якби ти перемішав тисячу листочків і вкинув поміж них шість наших, то Йонел знайшов би їх за три секунди. Ти добре знаєш, що він думає… Знаєш ти й те, чого він хоче…

— Урсу! Що може статися з людиною, котра стає керівником, не заслуговуючи того? Я вважаю, тут є два варіанти…

— Один-єдиний! — запручався Урсу. — Така людина буде скинута!

— Мені прикро, що ти не заспокоївся! — дуже щиро сказав Віктор. — Ти був мені у великій пригоді.

— Я не можу, Вікторе, але… Клянусь тобі, я спробую.

— Я тобі сказав, що є дві можливості, Урсу. Може, навіть три: або він доведе, що по-справжньому заслуговує бути керівником… або зрозуміє, що не заслуговує цього… або інші зрозуміють, що він не заслуговує… Ось так я думаю…

— Тобто ти згоден? — злякався Урсу.

— Так!

— Розтлумач мені, щоб збагнув і я, будь ласка. У мене замакітрилося в голові… Я не можу второпати, що тут діється…

— Дивись, як я вважаю… Йонел наполегливо прагне стати керівником експедиції. Може, це йому піде на користь, може, він від цього переміниться, як вважає Лучія. А звідки ми знаємо, що це шефство, до якого він так прагне, не розкриє його, не зігріє, не наблизить його до нас?.. Хоча може бути й навпаки… але я вважаю, що так буде краще всім, не тільки Йонелові. Тепер розумієш?

— Ні!

— Я послав би до дідька всі ці балачки, Урсу. Тим більше, що це питання не варте виїденого яйця. Хоч би там як, а успіх експедиції залежить від нас усіх без винятку. Шеф чи не шеф — це нічого не важить. Ніхто нікому не повинен нав’язувати ідіотства… Я думаю лише про Йонела… Може, йому піде на користь досвід…

— Отже, ти його зовсім не ненавидиш? Навіть не зне…

— Ні! Клянусь тобі, Урсу. Тільки відчуваю, що мене трохи болить щось. І все. Я хотів би, щоб він став гарним хлопцем, таким, як ти чи як Дан…

Урсу миттю злагіднів:

— Пробач мені, Вікторе… Дякую тобі.

Удалині завиднілася Зеноага.

Біля кам’яного мосту, біля другого кам’яного мосту пригнічено стояли дві істоти. Кожна з протилежного боку мосту. Господи! Яка однакова в них доля! Обидві сумні, нещасні, знедолені… Господар незліченну кількість разів проганяв Цомбі. І навіть справжнє каміння не раз свистіло у пса над вухом. Собака, звісно, знав, що аби його господар хотів влучити по-справжньому, то в нього не врятувався б ні кінчик хвоста, ні навіть третя руденька цяточка на правому вусі. Чи ж хтось краще, ніж він, знав безпомильну влучність великого майстра!.. Та хоч би там як, а він же кидав-таки в нього! Подібної образи Цомбі не зазнавав уже — ого-го! — хтозна-відколи!

А Тік… Із ним усе ясно. Правда, коли мош Тімофте прийшов до будинку, де ганок обвитий плющем, малюк уже встав, він був одягнений, розлючений, розгублений і нещасний. Альтруїст від природи, він одразу ж почав шукати, на кому б зігнати злість. Аж тут підвернувся Цомбі, і Тік, не довго думаючи, всю досаду вилив на нього. Чому той не здійняв тривоги? Чому не пригнав півня під вікно, щоб той кукурікав? Чому не затіяв бійки з котом, щоб зчинити галас на самісінькому світанку? Чому не стрибнув у вікно й не загавкав над самісіньким вухом, хоч вікно було відчинене цілу ніч? Чому приховав, що Марія пішла?.. Чому?.. Чому?..

Бідолашний пес уже й не знав, що думати. Скільки вже разів за такі діла його карали без жалю! І хто карав? Саме оцей, який зараз так ображає його! Хіба ж він, пес, винен, що господар перемінив усі свої звички й не повідомив його про це?

Розпатланий до неможливості малюк відчував важкі протести собаки, але не хотів їх приймати. Саме тому він і перейшов до покари, не забувши похвалити себе за милостивість, бо замість десятка покар, на які заслуговував Цомбі, пес одержав одну-єдину: сидіти вдома!..

«Краще смерть!» — подумав нещасний песик і почав підлабузнюватися до господаря, аби вмилостивити його: він скімлив, лащився, вдавав із себе байдужого, веселого, відчайдушно відважного, злився, накидався на нього… Все марно. Навіть більше — на додачу одержав ще кілька дошкульних вульгарних образ.

Йому не лишалося нічого іншого, як робити те саме, що й його господар: лащитися до моша Тімофте, який з’явився перед хатою. І не помилився, бо таки знайшов у ньому свого спільника й одразу ж заспокоївся.

Пес подався в буду й поважно сів там, поклавши голову на лапи. А коли Тік попрощався з мошем Тімофте й кинувся вслід за черешняками, він велично вийшов із буди, спокійно пройшов через ворота, тобто тільки красиво просунув голову й подивився вслід своєму господареві. А переконавшись, що той уже далеко, вирішив: за ним! Швидко!

Першою помилкою Цомбі було те, що він, замість того, аби прокрадатися попід парканами, подався серединою дороги. Тік одразу побачив його, гарненько вилаяв і прогнав назад. Другу помилку пес зробив на шосе. Хоч і біг він кюветом, бо вже набрався розуму, але, почувши якийсь незвичайний гамір, зацікавлено висунув голову й побачив, що його господар витягнувся посеред дорожньої пилюки. Гадаючи, що з ним сталося щось зле, він миттю кинувся до нього на допомогу. Тік спіткнувся об камінь і впав, він — котрий міг щодуху бігти найгустішим лісом і не зачепити жодної гілки.