Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Він догнав їх, важко дихаючи, саме там, де стежка роздвоювалась. Але вони були не самі. Дві особи несподівано заступили їм дорогу: дужий чабан, що стояв, зіпершись на товсту сукувату гирлигу, і підпасич років десяти, мабуть, його син — він теж стояв, зіпершись на гирлигу. Обидва — мов закам’яніли на горі хтозна-відколи, схилившись на свої підпори. Отара в долині видзвонювала тронками.

— Якою дорогою краще пройти до Чорної печери? — спитав Дан чабана з гирлигою.

Той, не поворухнувшись і не зробивши анінайменшого жесту, навіть не кліпнувши, м’яко відповів:

— Та де… Це як на яку людину… Може, для тебе підійшла б та, що праворуч… А ’му, — він показав на Віктора, — підійшла б друга.

Чоловік був важкий на слово, неговіркий, розкривався не одразу. Лучія спробувала уточнити:

— Дорога праворуч довша?

— Та де… Довша!.. Це як сказати… Ось дивіться… Звідси до бука, он того, що біля отари, стільки ж, як і від бука сюди… Чи, скажете, не так?

— Це ж і так ясно, мов день… — Йонел спробував підладитись під мову чабана.

А чабан, не поворухнувшись, навіть не видно було, щоб губи його ворушилися, відповів:

— Та де… А побіжіть-но вниз до бука й дивіться на годинник, за скільки добіжите… Потім вертайтеся назад і знову дивіться на годинник, то й побачите, за скільки пробіжите… Це не одне й те саме… Чи, скажете, що не так?

Йонел, а разом з ним і решта черешняків, відчули себе в скруті. Мудрий був чабан, не пустомеля, як здавалося спершу.

— Так воно і є, як ви кажете, — визнав Дан його слушність.

— Авжеж!.. Тепер і ви знатимете, чому ми, горяни, визначаємо дорогу не за довжиною, а за часом…

— І коли ми прийдемо туди, якщо підемо направо? — Дан під новою формою повернувся до старого запитання.

— Та де… Якщо зараз сонце над горою, то я сказав би, що до сутінок дійдете до Чорної… Якщо йтимете так, як личить людям вашого віку, ясне діло…

— А якщо підемо ліворуч? — спитала Марія.

— Отою?.. Так… Якщо підете тією дорогою… то до смерку дійдете до Чорної…

— Отже, ми можемо йти будь-якою дорогою, — визначила Лучія. — То однаково…

— Та де… Звісно, що так! Тільки ота, що праворуч, трохи краща…

— А та, що ліворуч? — спитав Урсу.

— Так… та трохи важча, але піднімається прямо.

Черешняки нарешті з’ясували характеристики обох доріг, що вели до Чорної печери.

— А ви що нам порадите? — спробував Віктор зацікавити чабана.

Лише тоді чабан уперше поворухнувся: пересунув гирлигу під другу пахву.

— Так… Це вже інше… Хто хоче поради, той її питає… Я вам порадив би йти спокійнішою дорогою…

— Звичайно, ми підемо нею! — одразу ж підскочив Дан. — І ми дуже дякуємо вам…

Одначе чабан не мав часу відповісти на подяку. Він блискавично метнувся, не випускаючи з рук гирлиги, вниз, бо вівці, відчувши себе без нагляду, кинулися врізнобіч і опинилися край прірви. Услід підхопився й малий чабанець.

— Якою дорогою ми підемо? — спитала Лучія.

— Таж ми вже вирішили! — настовбурчився Дан. — Спокійнішою дорогою, тобто праворуч.

— Проголосуємо! — запропонувала Лучія. — Хто за те, щоб іти праворуч, прошу підняти руку!

Дан поспішив підняти руку, але з подивом вимушений був визнати, що його ніхто не підтримав.

Черешняки пішли до печери, взявши ліворуч. Попереду, весело насвистуючи, йшов Урсу… За ним Дан, важко дихаючи й бурмочучи незрозумілі слова… радше схожі на прокляття.

Біля поваленого дерева під Зеноагою зупинилися дві дуже втомлені істоти. Минуло не дуже багато часу, як вони втамували голод.

Так буває тільки в казках. При вході до кам’яного корабля Тік побачив на дуже видному місці пакет. Він міг би обійти його навіть із заплющеними очима, та малого надто зацікавила позиція, в якій був той пакет, і дивна поведінка собаки. Цомбі перетворився в непорушну вертикальну стрілу… тому що пакет висів на гілці смереки, прилаштований так, що його не міг би обминути навіть сліпий, ідучи стежкою: обов’язково ткнувся б у нього носом.

Відзначивши це, малюк підійшов до пакета і з подивом побачив, що той адресований саме йому! Ім’я адресата, виписане великими друкованими літерами, видно було здалеку: «ДЛЯ ТІКА».

Зняти пакет можна було лише розщепленою на кінці палицею. Він швидко знайшов її, і таким чином пакет прибув за призначенням. Хто його прислав?.. Обгортка з цупкого паперу не говорила нічого, але малий знав, що в кодрах водяться й добрі мавки, а не тільки ліс та дерева…

Чи здогадувався він, що там, у пакеті? Чому він одразу подумав про добру мавку, а не про лісову, маму?..

Тік скосив око на Цомбі і по тому, як той ворушив кінчиком носа, здогадався, що у нього в руці пакет із їжею. Він обережно розгорнув його, під пильним наглядом пса, і побачив, що в цупкому папері загорнуті три шматки хліба, кілька шматочків ковбаси, два помідори, грудочка бринзи, три бісквіти й одне яблуко.

Хлопчина, не задумуючись про кулінарні смаки доброї мавки ні на мить, накинувся на це багатство, не забуваючи ділитися всім, чим можна, зі своїм чудовим порадником Цомбі: хлібом, ковбасою, а особливо, на жаль, бісквітами.

Жадібно проковтнувши все, Тік щиро подякував добрій мавці. Без її подарунка хтозна, що воно