Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Нічого собі дітки! Поміряйся-но силою з он тим велетнем, котрий… ти тільки глянь-но!.. узяв на спину цілу хату, а на додачу прихопив ще й комору…

— Вони, мабуть, узялися до якоїсь великої справи…

— Знаю я таких, бачив не раз. Пройде півкілометра, потім висолопить язик і починає рюмати, чому не поїхали поїздом…

— Це не біда… Повертатимемось увечері й візьмемо їх на підводу… Кілометрів п’ять-шість вони, може, пройдуть…

— Ти дивись, аби ти не попросив їх узяти свою клячу на спину…

— А начальник їхній, здається, не дуже великий…

— А він котрий?

— Отой, що з ліхтарем при нозі…

— Ну, якщо кожен, хто з ліхтарем, начальник, то тоді наш ліхтарник, який…

— Та стривай-но! Ти глянь, як він іде, засунувши руки в кишені… і тільки малесенький мішечок у нього на спині…

— О, хай тобі добро буде! Там і двоє дівчат!

— Та тобі привиділось!

— Хіба я досі не бачив кіс? Он сам глянь!

— Які коси, куме? Ота білява підстрижена точнісінько по-хлопчачому. Ти бачив, куме? Обидві в штанах!

— А я кажу, що тут не до жартів. Не може бути, щоб у них не було якоїсь важливої справи. От перевірмо!

— Аякже!.. Доброго ранку, хлопці й дівчата! І куди це ви так рано?

— Доброго ранку. До Чорної печери…

— Ну, хай вам щастить! Дорога туди неблизька, і люди не дуже насмілюються заходити всередину… А що ви там будете робити? Фотографуватися чи якісь досліди?

— Щось будемо робити! Бувайте здорові!

— І ви ходіть та повертайтеся здорові… Перейдете міст, ідіть прямо, там буде ще один міст, теж кам’яний, як і оцей… там візьмете наліво кам’янистою дорогою кілометрів чотирнадцять до Зеноаги, а від Зеноаги дві дороги до Чорної, так у нас називають печеру… Та дорога, що направо, до дідька довга, але вона легша… Ліва — вона коротша, нею лише кілометрів сім чи вісім…

— Ну й балакун ти! Вони вже перейшли міст і не чують тебе, а ти все розказуєш…

— Справді… А скільки їх було всіх?

— П’ять…

— Та ні, шість…

— О, дивіться-но! А люлька повернулася йти до міста!..

— Гай-гай! А ви помітили, що ми трохи перемінили мову? Мов баби з Путіни, бо ті, коли нема що робити, то кличуть сороку для балачки…

— Це на дорогу… Дід мій, земля йому пером, розказував мені справжню історію про дорогу й подорожнього… Але розкажу вам її ввечері, коли будемо повертатись, дорогою…

Решта всі полегшено зітхнули.

— Отже, до вечора, тут же, біля бар’єра, люди добрі.

Вони погнали тварин, хто батогом, хто окриком, а хто смикнувши за віжки, і рушили до міста вслід за дідом із люлькою.

А старий був уже далеко. Він дуже поспішав, бо побачив тільки шістьох хлопців та дівчат, які пішли дорогою в гори. А де ж сьомий, якого він чекав?..

Старий нерішуче зупинився навпроти будинку з ганком, обвитим плющем.

Урсу весь час ішов попереду, вимушуючи й інших притримуватись його кроку. Першим він ступив і на міст. Усі люди, які стрічалися їм дорогою, зачудовано дивилися на нього й хвалили його силу. «Такий парубок, як оцей, міг би й хату пересунути», — думав один. І справді — отак навантажений, Урсу видавався втричі дужчим, ніж був насправді.

Хлопець сперся своїм величезним мішком на поручень мосту і так чекав друзів.

— При… вал! — простогнав Дан з останніх сил.

І, не чекаючи згоди інших, скинув свій рюкзак і витягнувся на траві.

— Встань, нерозважний! — звеліла йому Лучія. — Трава мокра й холодна, а ти розігрівся й спітнів… Це найкраща комбінація для подвійної пневмонії…

— Потрійна, почетверена, поп’ятерена, хай буде така навіть до безкінечності, я все одно не встану!

Лучія, на щастя, не вдовольнилася самим словесним наказом.

— Ану, вставай, бо в печері не санаторій! — штовхнула вона його.

— А може, предки додумалися… — спробував пожартувати Дан.

Однак Лучія не мала наміру жартувати. Вона трусонула його ще раз, а потім підняла вгору… з допомогою Марії, яка схопила його за друге вухо.

Тим часом до мосту підійшли й Віктор та Йонел. Вони зумисне притишили ходу, побачивши, що всі зупинилися. Віктор був радий, що Йонел одразу ж сприйняв ідею поділу групи, погодившись, що це буде запорукою безпеки експедиції. Однак Йонела, здається, щось пригнічувало, чи, може, його доймала якась думка, якої він не міг розплутати до кінця.

Привал відбувався під дуже суворим наглядом Лучії: півгодини і ні хвилини більше; нікому на траву не лягати; гарячий чай і бісквіти; по два яблука кожному; сумні балачки забороняються. Все!

Марія, навіть не помітивши того, порушила останній пункт:

— Бідолашний Тік! Краще б ми взяли його з собою…

— Тоді треба було б почекати, коли відчиняться магазини, — урвав її Йонел.

Марія не зрозуміла, куди він хилить.

— Щоб набрати продуктів, які можна вживати через соску…

— Справді! — перемінила Марія тон. — Я думаю, тобі була б велика допомога…

Цього разу вже Йонел не збагнув, куди цілить Марія.

— Соски? — спитав він ображено.