Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
— Не треба вибачатися. Скажи краще, що думає Віктор? Чи ти хочеш, щоб спитала я?..
— Нема потреби, Лучіє. Віктор дотримується такої ж самої думки. Він одразу ж погодився зі мною…
— Я теж вважаю, що це дуже правильно, Йонеле. І чим довше я думаю, тим більше переконуюся. Твоя правда! Запорука успіху експедиції тільки в тому, що ми розділимось на дві групи, в найгіршому разі, принаймні, всі повернемось додому. Слово честі, Йонеле! Ти заслуговуєш усіляких похвал…
— Облиш, Лучіє… — запротестував Йонел. — Не треба робити подію із цього. До неї міг додуматися будь-хто… І зараз, цієї миті, це вже ідея не моя. Вона наша, вона належить нам усім…
— І все-таки…
— Ні, Лучіє! — повчально сказав Йонел. — Це ідея всіх, так само, як і радіоапарати стали нашими, всіх. Досить! Краще подумаймо про інші, ще не розв’язані проблеми. Що нам робити з вибором керівника експедиції?
— Якщо по щирості, — засвідчила Лучія, — то я давно думала про Віктора.
— А мені здається, що керівником експедиції має бути… хтось із науковими задатками…
— Точно! — погодилась Лучія. — Віктор має талант переконувати, він уміє сприймати людину такою, якою вона є… Але зараз я думаю, що керівником міг би бути й ти. Ця твоя думка — виняткова… Слово честі, Йонеле! Тепер нам здається просто: замість однієї групи — дві; одна в печері, друга нагорі, постійний зв’язок по радіо… Колумбове яйце! Я вважаю, вона вартніша тисячі радіоапаратів…
— Ти знову починаєш перебільшувати! Я прошу тебе, облиш мене, навіть наказую!
— Стривай, ти ще не керівник, — розсміялася Лучія. — І є ще одне, що дає мені підстави пропонувати на керівника тебе. Слово честі, Йонеле… Мені подобається, що ти не чванишся. Тому я вже навіть зараз піду поговорю з Віктором:
Йонелові протести неспроможні були зупинити Лучію. Навпаки — вони лиш прискорили її кроки. За кілька хвилин вона наздогнала Віктора. Хоч і задихавшись від швидкого бігу, дівчина все одно йшла в ногу з хлопцем. Урсу трохи притишив ходу, і всі троє опинилися разом.
— У мене є ідея! — раптом сказала Лучія.
— Тільки одна? — вдавано нахмурився Урсу.
— Одна, але гарна! — з притиском відповіла Лучія. — Що б ви сказали, аби я запропонувала Йонела на керівника експедиції?
Урсу аж свиснув від несподіванки і, може, вперше в житті глянув Лучії у вічі:
— Це Данова вигадка… без його порошка?
— Нема в мене часу на жарти! — урвала його Лучія. — Я кажу цілком серйозно…
— Тоді нам таки треба було взяти з собою Тіка! — розлютився Урсу. — Принаймні, я міг би зробити контрпропозицію в такому самому дусі…
— Я вже тобі сказала, що не жартую…
— А я міг би запропонувати тебе… — нарешті вилив Урсу всю свою досаду.
— У всякому разі не якийсь там… ведмідь, — розхвилювалась Лучія. — Дуже мені прилипло до язика інше слово… І чому ти вважаєш, що людина не може перемінитися?
— Нічого такого я не казав, — захищався Урсу. — Людина, звичайно, може перемінитися, але Йонел — дитина… Мамин синочок…
Щоб переконати його, а радше тому, що вона не могла терпіти такого опору, Лучія вибухнула. Одначе вибух її, гучний і невмовкний, все-таки був дуже логічний: вона говорила про Йонелові апарати, про ідею дослідження печери двома групами, до якої додумався Йонел, про його скромність… «Він просив мене не говорити нікому, що йому спала на думку ідея поділу…» І — як висновок:
— Я думаю, ми могли б обрати його керівником… на відплату, на визнання, — закінчила вона натхненно.
Віктор не сказав нічого, не прохопився навіть жодним жестом, який міг би виказати його думки. І тільки побачивши, що Урсу спохмурнів і ладен заревти, категорично втрутився:
— Стривай! Ти не маєш права перешкоджати!
— Ні, маю! Маю тисячу прав, а не одне! І взагалі тут мова не про право…
— Може, й так, — відповів Віктор. — Тому — я прошу тебе!
Урсу не відповів нічого. Тільки пирхнув і розлючено пішов уперед.
Лучія попросила у Віктора пояснень, але той тільки безсило здвигнув плечима.
— Я не розумію Урсу, — ледь не розплакалась дівчина. — Відколи він став такий злопам’ятний?.. І чому?.. І тебе не зовсім розумію, Вікторе. Іншого разу ти радів би такій звістці, особливо тебе втішила б Йонелова поведінка…
— Я не був би щирий, якби сказав тобі, що я радий… але я згоден, що нам треба спробувати…
Лучія була і заінтригована, і спантеличена:
— Бог вас зрозуміє… І все-таки… мені дуже приємно, що ти відвертий зі мною, Вікторе. Цим ти вимушуєш і мене бути такою самою. Я ніколи й уявити собі не могла, що питання про керівництво може так стурбувати людину…
— І я теж не уявляв собі! — сухо відповів Віктор.
Лучія трохи притишила ходу, щоб збагнути Віктора — адже він сказав усе, що хотів сказати. А як вона раділа ще кілька хвилин тому! У неї боліло серце, боліло фізично. І саме Віктор та Урсу! Люди най… У-у-ух!..
Віктор наздогнав Урсу, чи, може, Урсу зумисне дозволив йому наздогнати себе. Вони довго йшли мовчки пліч-о-пліч, не дивлячись один на одного, нічого не бачачи ні праворуч від себе, ні ліворуч. Вони йшли, понуривши голови, і дивилися тільки на дорогу, по якій ступали їхні ноги. Сум і гіркота зробили їх обох схожими один на одного. І враз вони збагнули, що вже далеко відірвалися від усіх. Ззаду нікого навіть не було видно. Вони зупинились, і лиш тоді Урсу дав волю гнівові, який
