Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

— А-а-а-а-а!! — заволав Коряга, та йому не дали вирватися.

— В зуби — кулю, а то ми всі поглухнемо…

Матрос, обливаючись холодним потом, закусив шматок свинцю.

— Висуньте шухляду з хірургічними інструментами. Візьміть он ті щипчики, маленькі… Треба витягти з рани дрібні скалки кістки, інакше буде нагноєння. Чудово! — схвалив капелан дії лікаря, не звертаючи уваги на стогін пораненого. — Знову полийте ромом… Чи вчили вас вишивати?

— О так, — глухо відповіла Летиція. — У пансіоні (латиною вийшло «in gimnasium») ми тільки цим і займалися.

— Тож уявіть, що вишиваєте гладдю. Беріть голку і нитку. Стібки не повинні бути надто частими.

Тут Астольф перейшов на французьку, звернувшись до Коряги:

— Досить волати, сину мій. Ти заважаєш мені молитися.

Ще за хвилину операція закінчилася. Лікар заліпив рану мохом і обв’язав ганчіркою.

— Ну ось і все, — оголосила моя дівчинка зі зневажливим виглядом. — Легше не буває.

Капітан схопив Корягу за барки і витягнув з кубрика, пригрозивши:

— Ловитимеш ґав — я тебе наступного разу не до лікаря відправлю, а накажу лінями відрепати!

І пішов геть, не сказавши Летиції ані слова.

Зате один зі старих матросів, стовпів корабельної громадської думки, прошамкотів беззубим ротом:

— Наш Епін справу знає. Добряче рану зашив. Коле голкою, наче колючкою.

Другий підхопив:

— Точно! Колючка і є. Лікар-Колючка!

Пролунав дружний сміх, і я зрозумів, що ім’я корабельного лікаря стало його прізвиськом. А ще я зрозумів, що команда прийняла новачка. Тепер можна було трохи розслабитися — справи складалися краще, ніж я очікував.

* * *

Я вже згадував про те, що погойдування і морське повітря — для мене найкраще снодійне. Зазвичай більшу частину плавання я перебуваю в напівсні, а буває і в справжньому сонному забутті. Магічний світ потойбічних видінь то затягує мене у свій вир, то випускає назад. Я віддаюся швидкоплинним маренням та несквапливим роздумам. Палюче сонце, пронизливий вітер, злива як з відра — мені все байдуже. Можу спати хоч по двадцять годин на добу, роблячи перерви, тільки щоб трохи розім'яти крила чи підживитися.

У каюті було задушливо, тісно, незатишно. Я вподобав собі чудове місце під кормовим ліхтарем, звідки зручно спостерігати за палубою і милуватися пінявою доріжкою за кормою.

Однак моєму мирному усамітненню сильно заважав корабельний дворняга, який обгавкав мене під час першого візиту на «Ластівку». Це сварливе і невиховане створіння, здається, ревнувало мене до матросів. Річ у тім, що після історії з відірваним пальцем частина пошани, якою команда пройнялася до лікаря, поширилася і на мою персону. Ніхто мені не набридав, не приставав з дурнуватими дражнилками типу «попка-дурень», а деякі моряки за вечірньою роздачею чарки навіть пригощали мене ромом, виявивши мою симпатію до цього славного напою.

Ось брехливий Оселедець мене і незлюбив.

Першого разу він ледь не заскочив мене зненацька. Підстрибнув, клацнув зубами прямо в мене перед дзьобом, так що від несподіванки я звалився за борт і, якби не було у мене крил, точно потонув би, на що паскудник безсумнівно і розраховував.

Я, звісно, повернувся і з розмаху дзьобнув його у гидке приплюснуте тім'я, але після цього конфлікту довелося змінити місце дислокації. Відтепер я сидів на салінгу бізані, де паскудна тварюка не могла завдати мені шкоди і тільки тривожила мій сон настирливим гавкотом.

Забігаючи наперед, скажу, що милосердне Провидіння з часом звільнило мене від цього ворога. Під час бурі біля португальських берегів Оселедець став жертвою собачої карми — хвиля змила дворнягу за борт, туди йому й дорога. Ніщо більше не порушувало мого дрімотного спокою. Дні злилися в єдиний заспокійливий потік.

Раз або двічі на день я навідувався до своєї вихованки, щоб перевірити, як у неї справи. Все йшло непогано, «лікар» чудово виконував свої обов'язки, в чому я міг пересвідчитися, заглядаючи у щоденник, який сумлінно вела Летиція.

Перегорнувши дзьобом чергову сторінку і переконавшись, що не пропустив нічого важливого, я повертався до місця своєї сплячки і з насолодою склеплював повіки.

Японці мають рацію, коли кажуть: «Сон — найкраща частина життя».

Через цю сонну розмякшеність я втратив пильність. І в результаті сталося те, що сталося.

Розділ десятий

Щоденник Люсьєна Епіна

Майже асі свідчення, викладені в цьому розділі, взяті мною з зошита, в якому Летиція вела щоденник плавання на «Ластівці», записуючи відомості про маршрут, новонабутий лікарський досвід, а також найяскравіші події. Сих останніх на початку шляху було багато. Але поступово, як це завжди буває в морі, свіжість сприйняття зітерлася, витіснена рутиною і монотонністю. На третій день, обігнувши мис Дю-Раз, західний край Бретані, фрегат вийшов на простір Біскайської затоки, берег зник з очей, а разом із ним і сама течія часу немов вкрилася мінливим маревом. Якби не чергування світла і темряви та дзвін склянок, можна було б подумати, що час взагалі зупинився.

Як кажуть моряки, в плаванні рахунок днів іде від порту до порту і від шторму до шторму. Але бурі нас не турбували, а від мису Дю-Раз до Лісабону, де на «Ластівку» чекало поновлення запасу води і припасів, було ще днів десять шляху, а то й п'ятнадцять, якщо вітер змінить напрямок чи ослабне.

Початок щоденника я пропускаю, він надто схожий на словник морських і медичних термінів, а ніякі суттєві події не описані. Мабуть, перейду відразу до 6 березня, коли Летиція мала важливу розмову з капітаном.

Додам лише, що щоденник вівся швабською. Бо ніхто на Кораблі не знав цієї південно-німецької говірки, а отже, можна було не боятися нескромних очей.

6 березня, понеділок

Дев’ятий день плавання.

Вітер WSW, поривчастий. Пеленг мису Фіністерре опівдні. За добу пройдено 94 милі.

Сьогодні ми перейшли від теорії до практики. Напрочуд; добрий отець Астольф хвалить мене за метикуватість і чіпкість пам’яті, запевняючи, що звичайний учень лікаря витрачає на вступну частину медичної науки не менш ніж півроку.

Почали ми з найлегшого — лікування закрепів. Навчилася робити проносний відвар із Fructus Rhamni cathartici і Grana molucca, а також користуватися малим клістиром. Можливість попрактикуватися в цьому занятті мені надав гер Кабан, чий шлунок через вік почав погано перетравлювати «солоного коня», так що бідолаха від самого відплиття ще жодного разу не ходив за потребою.

До слова, ще