Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Мічман, який був на півголови вище, з лайкою кинув у миршавого ірландця олов'яного кухля. Сіпнувши головою, Логан ухилився, спритно вискочив з-за столу і, коли супротивник налетів на нього з кулаками, кількома швидкими, точними ударами загнав нахабу в куток. На біду, саме в цій частині кают-компанії на стіні висіли абордажні шаблі. Проноза вихопив одну з піхов і заволав: «Уб'ю!»

Мене завжди дивувало, що Гаррі тримає при собі зброю, яка висить у нього збоку, навіть коли він піднімався на марс, щоб оглянути горизонт. Я пояснював цю звичку колишньою службою на військовому флоті. Тепер дивакувата звичка врятувала йому життя чи принаймні врятувала від каліцтва.

У короткій сутичці, яка змусила інших кинутися врозтіч з-за столу, Логан обеззброїв задираку і лупив плазом шаблі по спині й дупі, поки Проноза не втік геть. Здобувши перемогу, штурман, наче нічого й не було, розсміявся і попросив усіх присутніх у кают-компанії не розповідати капітанові про те, що сталося, а то дурнуватий хлопчисько втрапить під арешт. На цьому справа й скінчилася.

Але трохи пізніше між Летицією і Гаррі відбулася розмова, яка здалася мені примітною.

— Чому ви не закололи негідника? — запитала вона. — Вам нічого б за це не було. Він образив вас і першим оголив зброю. А тепер ви нажили лютого ворога, який цілком здатен завдати удару тишком-нишком.

Штурман безтурботно здвигнув плечима:

— Ви погано знаєте людей, юначе. Це щеня, отримавши прочуханку, буде лизати мені руку і махати хвостом. Звісно, можна було його прикінчити — ніхто б не засмутився. Та Господь сказав: «Не убий».

Він урочисто підняв палець.

— І ви ніколи нікого не вбивали? — знічено запитала Летиція, певно, згадавши застреленого розбійника з великої дороги.

— Чому ж, багато разів. У нашому світі без цього, на жаль, не проживеш.

— А заповідь?

— У мене суворе правило. — Штурман з погордою торкнувся вуса. — Знищив живу душу — приведи на світ іншу. Тоді Бог тобі вибачить. Я веду дуже точний підрахунок. За своє життя мені довелося прикінчити вісімнадцять чоловік, а дітей у мене в різних портах від Вера-Круса до Риги народилося сімнадцять. Так що на сей момент я в боргу перед Всевишнім на одного покійника, та скоро розплачуся за векселем — п’ять моїх баб вагітні.

Моя вихованка була вражена такою бухгалтерією.

— Сімнадцятеро дітей?! І про всіх ви піклуєтеся?

— Боже збав. Я навіть не знаю, скільки з них живих, а скільки померло. Це вже не мої клопоти. Якщо дитина знадобилася Господу, я тут ні до чого. Але ви не думайте, приятелю, що у Гаррі Логана немає серця. У мене в Форт-Роялі, на острові Мартиніка, росте улюблений син, крихітка Джеремі. — Ірландець схлипнув. — До нього і тільки до нього тягнеться моє серце!

Осіб, схожих на Логана, я, мабуть, ще не зустрічав. Приятелювання моєї вихованки з такою неординарною людиною, певно, можна тільки вітати.

Однак найбільше пощастило нам із сусідом по каюті. Це при тому, що почалося це знайомство доволі страхітливо.

Як я вже розповідав, у перший день плавання ми бачили капелана лише здалеку. Ніч він провів на верхній койці, всього за три чи чотири фути над Летицією, але, перебуваючи їв хворобливому стані, вона знову-таки не перемовилася з монахом жодним словом.

Перша їхня розмова відбулася лише зранку, коли моя вихованка (зі мною на плечі) повернулася до себе після сніданку.

Служитель Господа сидів верхи на каронаді, займаючи собою майже весь вільний простір конурки. В руках у нього була старовинна книга. Я з подивом поглянув на обкладинку (то були «Проби» Монтеня у знаменитому виданні 1596 року не надто звичне читання для монаха); францисканець з не меншим подивом поглянув на нас. Я думав, що справа у моїй скромній персоні, та, як виявилося, помилився.

— Здрастуйте, святий отче, — шанобливо привіталася Летиція. — Я корабельний лікар Люсьен Епін. Прошу вибачити, що вчора, не запитавши дозволу, зайняв нижню койку. Вам у вашій рясі дертися вгору незручно. Якщо хочете, я перетягну свою подушку і ковдру нагору…

— Боже мій, — перебив її капелан. — Навіщо?!

На його порізаному зморшками обличчі сяяли яскраві, і аж ніяк не вицвілі з віком блакитні очі.

— Щоб вам було зручніше.

— Я не про те. Навіщо ви проникли на корабель, перевдягнувшись у чоловічий одяг, доню моя? — понизивши голос, запитав він. — Вчинок вкрай необачний і дуже ризикований!

Я ледь не звалився зі свого улюбленого місця, а дівчина скрикнула. Мені збоку було видно, як кров відливає від її щоки:

— Як ви… Хто вам… — залопотіла вона тремтячим голосом. — Капітан, так?

З упевненого тону францисканця було ясно, що відпиратися немає сенсу.

Озирнувшись на завісу, монах взяв її за руку, посадив поруч із собою та перейшов на шепіт:

— З ваших слів я роблю висновок, що капітан Дезессар втаємничений у вашу справу. Це вже зовсім дивно. Звісно, моряки менш спостережливі, ніж я, тому що у них інше ремесло, та все ж будь-яка випадковість може вас видати, і тоді…

Він похитав головою.

— Невже в мені так легко розпізнати жінку? — перелякано запитала вона.

Капелан зняв із неї капелюха і перуку. Оглянув, оцінюючи, подумав.

Я тепер сидів на верхній полиці і теж розглядав свою вихованку.

Руки, звісно, надто тонкі. Але для майбутнього хірурга це нормально.

Ступні трохи замалі, однак грубі черевики певним чином маскують цей недолік.

Надто делікатна шия — це так. Але в юнги Черепашки майже така сама.

На мій погляд, лікар Епін виглядав цілком переконливо.

— Не знаю, — нарешті сказав монах. — Моє ремесло полягає в тому, щоб бачити в людях не зовнішню оболонку, а внутрішню сутність. У мене не зовсім такий погляд, як у інших. Можливо, миряни не помічають нечоловічого трепету і вражаючої ніжності у вашому погляді. Хоч це найперше, на що звертаєш увагу. Однак розкажіть, дитя моє, що спонукало вас вдатися до такої небезпечної пригоди? Певно, якась любовна історія?

Францисканець вимовив це з такою ласкавого, поблажливою посмішкою, що я відразу перестав його боятися. І Летиція теж.

Опустивши голову до самого плеча капелана, вона розповіла всю правду.

Він слухав, киваючи. Час від часу хрестився, перебирав чотки, шепотів Ім’я Господнє, а якщо вона затиналася, підбадьорюючи, погладжував її стрижену маківку.

Зізнавшись у тому, що нічого не розуміє в медицині й страшенно боїться, раптом хтось пораниться чи захворіє, Летиція гірко розплакалася і більше вже не могла говорити розбірливо. Все схлипувала, каялася в себелюбстві, легковажності, обмані й повторювала: «Що мені робити? Що мені робити?» Прорвалася напруга останніх