Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

бути більші звичайного, можуть бути веселіші завдяки твоїй уяві. Одні тебе пестять, другі колють або ранять, інші, найзліші, можуть тебе вбити… Але перед великими мандрівками приходять інші гості. Вони беруть тебе за руку і ведуть у незнані простори, якими ти, може, колись і бродив, але забув. А може, ніколи й не був у цьому світі, а знайшов його у книжках, чи на давній нечіткій карті фантазії, або в такому самому сні.

Фантастичні світи! Стрімкі схили, гостроверхі скелі, на яких ти відпочивав у казках дитинства і з яких злітав на чарівному коні із тих самих казок. Ох, всесильні й благородні казки дитинства!..

Але є й трясовини, які тільки й чекають, щоб ти ступив туди ногою, є й ліси, населені істотами-почварами. І тоді сон лякається, ти вганяєш нігті у плоть, відчуваєш біль і починаєш плакати… Але завжди в останню мить добра рука погладить твої повіки, лагідний подих заспокоїть твоє розбурхане дихання…

Візитери зі сну зникають так само, як і з’являються, в одну мить! Зникають назавжди і вже ніколи не повертаються. Сни не повторюються ніколи…

А сон спокійно покотиться до дня, перейде, мов ласкавий колір, крізь кольори світанку, м’яко переможе схід сонця і зникне тихенько і несвідомо, так як розтає біла хмаринка в голубому плесі неба. Зорі тебе погладять легесенькими пальцями, перший подих сонця, який тебе розбудить, — це чистий, прохолодний подих…

О величні, виснажливі ночі напередодні великих мандрівок…

. . . .

Північ настала тихо, засвітивши зірки на затопленому небі. Весь світ ніби окутався саваном сну. Місто спокійно спало під визореним склепінням. Тільки зрідка вві сні перешіптувалося листя, розбуркане подувом вітру, вряди-годи лякалися спросоння пташенята в теплому гнізді, десь чувся посвист невидимих крил, але все скорялося всесильності нічної тиші. Була ніч і тиша: ніч — тиша… Була ніч напередодні великих мандрівок…

Жоден черешняк не спав. Пальці теплі і пальці холодні перебирали тоненькі струни, приховані в їхніх душах. Хвилювання в усіх у них було однакове, ніби в краплин води, але як по-різному вони його переживали!

2

Дан вибрав найпростіші ліки, щоб заспокоїти хвилювання: замінити його іншим хвилюванням. Тобто читати, аж поки й книжка випаде з рук, голова ляже на подушку, а повіки важко заплющаться.

Книжка повела його в середньовіччя, в часи дуелей і кавалькад; він уже читав її кілька разів, це була одна з його найулюбленіших книжок, і він із насолодою перечитував найкращі сторінки, але все одно не помічав, коли і як опинявся в страхітливому гроті, який загрожував прірвами й кригою, і треба було аж до болю стискувати повіки, щоб віднайти замок із свічками.

Мати, якій заважало світло, попросила його лягати спати, але батько став на захист сина:

— Думаєш, людину можна зобов’язати лягти спати так само, як і голити бороду?

— Я знаю одне — коли темно, то дитина спить. Оце і все!

— Тут ти помиляєшся. Дан — уже не дитина…

— Ваша справа… Якщо ви обидва змовилися зіпсував ти мені ніч…

Дан погасив світло і першої ж миті, коли запала темрява, подумав про щоденник, щоденник мандрівки. Він вестиме його в найсуворішій таємниці, нотуватиме в ньому смішні пригоди, та-ак!.. пригоди, сварки, непорозуміння, які можуть з’явитися, це буде оригінальний щоденник… А під кінець експедиції чи, може, пізніше, навіть набагато пізніше, він збере товаришів і прочитає їм… Данові очі спалахнули, і перед ним постав щоденник і олівець у руці, що швидко бігав по паперу, нанизуючи рядки про страхи й радощі, про успіхи й невдачі, багато рядків, які темрява грота прагнула стерти…

Отже, не читання, як гадав Дан, а це дивне писання склепило йому повіки.

3

Лучії теж, тільки-но вона заплющила очі, прийшла думка про щоденник. Хтось ніби шпигонув її, так швидко дівчина підхопилася на рівні. Розум її вмить прояснів: як же вони могли забути про таку важливу річ?.. В експедиції повинен бути секретар, людина, котра має фіксувати всі основні моменти їхньої виправи… Хто знає? Може, вони відкриють багато важливих речей, поряд із якими карта печери виявиться дитячою забавкою… І все легко може бути втрачене або навіть просто зігнороване, якщо його не впорядкувати, як дуже потрібні деякі книжки загального користування.

Лучія запалила світло. Уся вона скидалася на знак запитання, вималюваний зі страху та наївності, з прагнення й тремтіння. Може, ще ніколи речі, котрі оточували її і які вона знала до найменшої рисочки, не несли в собі стільки чистоти й краси. Але все тривало тільки мить. Тверде рішення озлобило її риси, затуманило золотистий блиск очей. Вона стрибнула з ліжка й почала нишпорити в шухляді. Рухи точні, впевнені. Зрештою, знайшла те, що шукала: товстий зошит у шкіряній палітурці й купку кольорових, дбайливо дібраних олівців. Одразу поділила зошит на чотири найважливіші розділи: геологія… фауна… флора… власні враження. На кожен розділ відвела рівну кількість сторінок. Розподілила вона й олівці: червоний — для геології, голубий — для фауни, зелений — для флори, чорний олівець — для особистих вражень… так! Залишалися ще передачі по рації… Вони будуть в останньому розділі.

Поклавши все в кишеньку рюкзака, Лучія погасила світло й лягла в ліжко. Сон блукав десь далеко, і, щоб притягнути його якомога швидше та скоритися йому, вона заплющила очі. Однак думки не хотіли заспокоюватись. Зошит у шкіряній оправі безнастанно розбуркував їх. Червоний олівець здіймався у повітрі знаком запитання. Потім став, наче прикордонний стовп. Тріасові та юрські відклади прагнули довести в гарячій суперечці своє існування й свою первинність. Вони зустрілися на кінчику червоного олівця, олівець поволі став горизонтально, і відклади зав’язалися вузлом на ньому посередині й зрівноважились. Який із них переважить? Який із них важливіший? Вони гойдалися,