Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Як тільки апач помітив нову небезпеку, він сильно вдарив у плече Капітана, змусивши його кинути зброю, на щастя, вже розряджену, а сам кинувся вгору за течією величезними стрибками, як мчить пантера, за якою женеться зграя вовків. Я знав, що він може обігнати хоч кого. Колись Віннету вчив мене так бігати, навіть не бігати, а викидати тіло в повітря, приземляючись на напівзігнуту ногу, яка в ту ж мить, немов потужна пружина, повинна розпрямитися і знову випустити тіло в політ. Бігти так дуже важко, не всі червоношкірі витримують більш ніж п’ять хвилин. Віннету ж починав здавати тільки після десяти, але цього часу йому мало вистачити, щоб дістатися до свого одягу, сховатися в лісі, заплутати сліди й повернутися до нашого сховку.

Я кинувся до своїх.

— На коней! — наказав я. — Мусимо тікати!

— Тисяча чортів і одна відьма! Куди це ти зібрався? — здивувався Сем.

— З хвилини на хвилину тут з’являться команчі, а з ними й обидва Морґани. Але шукати вони будуть не нас, а Віннету, тому відведіть коней на узлісся і, як тільки вони проїдуть повз нас, їдьте за ними, щоб ваші і їхні сліди перемішалися. А я залишуся тут чекати Віннету.

— Я залишуся з тобою, — заявив Сем. Він не хотів кидати мене в небезпечну хвилину, але я не міг відпустити недосвідченого Бернарда і Боба з Гобліном.

— Я прошу тебе поїхати з нашими товаришами і допомогти їм. Вони можуть розгубитися і наробити дурниць, — відповів я, кидаючи багатозначний погляд на нашого бранця.

— Добре, їду. Вперед, джентльмени! Вони вже проїхали повз нас!

Між нами і команчами росли дерева, тож вони нас не помітили. Після того як Сем та інші мої супутники поїхали, я ретельно заховав сліди. Не встиг я завершити цю непросту справу, як пролунав шелест і переді мною з’явився Віннету з одягом у руках.

— Уфф! Собаки ракурро винюхують слід апача. Де товариші мого білого брата?

— Вони поїхали вперед.

— Мій брат вчинив мудро, як завжди. Блідолицим не доведеться нас довго чекати.

Він швидко одягнувся і, взявши свого жеребця за вуздечку, підійшов до узлісся. Його погляд уперед дав мені зрозуміти, що ми наразі в безпеці від команчів. Перш ніж ми скочили в сідла, я запитав:

— Що мій брат знайшов у річці?

— Тіло блідолицього. Віннету сьогодні двічі вчинив, як хлопчисько, але він не боїться команчів. Сподіваюся, білі брати вибачать мені.

Нікому, крім мене, гордий апач не міг би зізнатися у власній помилці. Я розумів, якого зусилля це йому коштувало, тому промовчав, тим паче, що ми вже мчали щодуху і мій мустанг ледве встигав за його непоказним жеребцем.

Наші супутники зупинилися там, де дорога повертала праворуч, на вершину пагорба, а сліди команчів вели в ліс. Сем спíшився і позакутував кінські копита шматками ковдр. Не ризикуючи йти дорогою, ми спустилися в яр. Віннету йшов пішки позаду загону, замітаючи наші ледь помітні сліди.

Як тільки ми сховалися за поворотом, я зупинив загін.

— Бернарде, потримай мого коня, — сказав я. — Я скоро повернусь.

— Що ти збираєшся робити, Чарлі? — здивовано запитав Сем.

— Хочу подивитися, що роблять червоношкірі.

— Добре, так ми дізнаємося, чи вони натрапили на наш слід.

Загін рушив далі, а я залишився лежати в заростях. Минуло зовсім небагато часу, і почувся цокіт копит. Команчі поверталися, але не всі. З ними їхали лише обидва Морґани, Капітана й Кончеса не було. Червоношкірі просувалися вперед повільно, уважно розглядаючи землю. Там, де ми стояли й обмотували коням копита, вони раптом зупинилися. Один з вождів зістрибнув з коня, підняв щось із трави. Я не зміг здалеку роздивитися, що ж вони знайшли. Він показав знайдене, вони порадились, а тоді обидва білих та один з вождів попрямували до яру. Вони наближалися, дуже уважно розглядаючи все довкола. На щастя, наші сліди були надійно замасковані, і команчі нічого не помітили. Коли вони проходили повз мою схованку, я помітив у руці вождя довгу нитку від ковдри, яку хтось із нас випадково кинув на землю. Холодок пробіг у мене по спині: наше життя висіло на тій нитці.

Розвідники, не натрапивши ні на що підозріле, повернулися назад, повіривши, що ніхто не проїздив по яру. Мабуть, саме тому вони без побоювання розмовляли між собою.

— Тут нікого не було, — долинув до мене голос Фреда Морґана. — А ті сліди, що ми знайшли, лишили наші коні.

— Але хто такий той індіанець і ті двоє білих, що як крізь землю провалилися? — запитав Морґан-молодший.

— Незабаром усе довідаємося. Вони від нас нікуди не подінуться. Червоношкірий був без одягу, тому ми навіть не знаємо, з якого він племені.

— Він дуже допоміг нам, якщо по річці і справді плив труп того Гольферта, про якого ти мені розповідав.

— Без сумніву, це був він. Мене турбує інше: як індіанець опинився там, де ми так довго стояли? Він був там раніше за нас чи прийшов згодом? Я думаю…

Морґани віддалилися від мене, і голоси їхні затихли. Мені вистачило й того, що я почув, щоб зрозуміти: небезпека наразі минула. Капітан із Кончесом не наважилися зустрітися з команчами і дуже спритно сховалися — тільки так вони могли зловити Лейтенанта на гарячому. Хоча я дуже сумнівався, що йому із Кончесом вдасться заховатися від уважних очей команчів.

Вождь і Морґани, що ходили на розвідку, повернулися до загону й сіли на коней. За мить команчі зникли за деревами, а я помчав наздоганяти товаришів, що випередили мене на добрих півгодини.

— Ось і чудово! — зрадів Сем, почувши мою розповідь. — Нехай тепер шукають вітра в